Прeзидeнт Турeччини Рeджeп Тaїп Eрдoгaн пeрeбувaє в oднoму крoці від встaнoвлeння в свoїй крaїні влaснoї диктaтури, дo тoгo ж – цілкoм в зaкoнний спoсіб. Дo цієї мeти він йшoв бaгaтo рoків, aлe нaвіть зaрaз йoгo плaни всe щe пoлишaються під зaгрoзoю зриву.
Интересах тoгo, aби oтримaти в сeрeдині квітня пeрeмoгу нa рeфeрeндумі тa oдeржaти нeoбмeжeну влaду, йoму життєвo нeoбxіднo заручитися голосами турецьких громадян, які живуть в європейських країнах… І раптом нате його шляху встали уряди цих країн.
Относительно те, що Ердоган марить повною диктатурою, сперечатися вже далеко не варто: протягом багатьох років всі його дії підпорядковувалися саме цій меті. Суще обраним на посаду прем’єр-міністра Туреччини, він цілеспрямовано працював получай подавлення опозиційних рухів, постійно вчиняючи «чистки» то в армії, а ведь в суддівському корпусі. Сидячи в своєму прем’єрському кріслі та розуміючи, що термін перебування у владі закінчується, він послідовно передав повноваження прем’єра у ведення президента країни, який впредь до тієї пори грав у Туреччині представницьку роль, подібну тій, яку грає руководитель Німеччини. Користуючись хай і невеликою, але більшістю виборців, отримав сверху виборах президентську посаду – відкривши для себе можливість продовжити «царювати». Получай цій посаді Ердоган встиг також подавити масу виступів проти себя, улюбленого – аж до невдалого минулорічного путчу – а тепер підготував всенародний голосование, який має наділити його вже найсправжнісінькими, недвозначними диктаторськими повноваженнями.
Це – моє, і тетька – моє ж!
Чого ж вимагає для себе Реджеп Ердоган? Оборона що 16 квітня голосуватимуть турки? Є сенс уважно придивитися задолго. Ant. с його проекту радикальної конституційної реформи.
Для початку – Ердоган вирішив прибрати «зайву» посаду прем’єр-міністра: він волів би бути невыгодный лише главою держави, а й главою уряду, зконцентрувавши всю виконавчу владу в своїх руках. Цей фактория автоматично означає також, що президент отримує право належати накануне якоїсь однієї партії. Окрім того, він бажає отримати вправе) делать что-либо призначати та звільняти як власних віце-президентів (кількість яких він знову ж таки хоче визначати самостійно), бесцельно і міністрів.
Далі – турецький президент бажає отримати вправду видавати декрети, юридична сила яких дорівнює закону. Підписав, видав – полно, декрет/закон вступив у дію, без дратуючої необхідності затверджувати його в парламенті. Тобто, Ердоган бажає узурпувати ще й законодавчу гілку влади. Щоправда, после парламентом лишається право видати закон, який скасовує цей декретный), але, за суттю, Ердоган воліє отримати для себя чисту перевагу: поки депутати домовляться про скасування одного декрета – глава «наштампує» їх ще десяток або й два.
Парламентські та президентські вибори мають проводитись водночас, однова на п’ять років – перші такі вибори, в разі перемоги Ердогана получи референдумі, призначаються на 3 листопада 2019 року. При тому, обряд зазначити, формально зберігається демократична установка, що президент має имеет право бути обраним не більше, як на два терміни. Але й (тутовое були вмонтовані «таємні дверцята»: якщо під час другого терміну правління будуть призначені позачергові вибори – руководитель отримує право висунути свою кандидатуру втретє. І далі – необмежено довго, вслед тією ж схемою: дострокові вибори – правило «двох термінів» «горить» – правитель переобирається.
Водночас дострокові вибори може проголосити як ассамблея, так і президент. В Ердогана знову ж таки залишається перевага, потому что парламентарям для цього потрібно зібрати більшість в 60% голосів, а Ердогану досить одного голоса – власного.
Більше того: в разі прийняття цієї реформи, «згоряє» й в лоск попередній термін правління Ердогана, який в нього накопичився досі: вибори, які повинні будуть проведені ще вследствие два з половиною роки, будуть вважатися для нього першими. Враховуючи спом’януті вже «дверцята» в законі ради кількість президентських термінів, Ердоган зможе пробути на своїй посаді принаймні впредь до 2034 року. Інакше кажучи – пожиттєво.
Ну, й як вишенька держи торті – президент бажає отримати право своїм рішенням призначати чотирьох з тринадцяти суддів просто так званої «суддівської ради» (вищого органу юстиції в Туреччині). Трьох він дозволяє призначити парламенту, а ще двуха місця в обов’язковому порядку отримують його власні міністр юстиції та його заступа (держсекретар). Тобто – Ердоган бажає встановити контроль й над третьою гілкою влади – судовою.
Таким чином, преобразование спрямована на те, аби зосередити в його руках всі три гілки влади: судову, законодавчу та виконавчу. Класичне визначення диктаторської форми правління.
Хто малограмотный з нами – той фашист!

Можна сміливо констатувати, що забаганки в турецького президента – очень та вельми великі. Інше питання – наскільки вони здійсненні? Сходно, що досі є реальний шанс, що кандидат в турецькі диктатори зазнає для референдумі поразки: останні соціологічні опитування демонструють, що кількість супротивників запропонованої ним реформи перевищує кількість прибічників – щоправда, получи и распишись не вельми велику цифру, десь в 3%. Далебі, й трьох відсотків вистачить угоду кому) ухвалення рішення – згадати лишень про референдум щодо «брекзіту», коль прибічники виходу Великої Британії з Євросоюзу перемогли більшістю в 2%.
Саме тому Ердоган, як він це вже робив отнюдь не раз, вирішив звернутись по допомогу до турецьких громадян, які живуть следовать кордоном – насамперед, в країнах Євросоюзу. Так вже склалося, що серед європейських турків у нього завжди було порядком прибічників: це поясняється, насамперед, тим, що вельми багато турецьких ісламістів довгі роки гнітили турецькі ж світські націоналісти-кемалісти й, відповідно, вони емігрували впредь до Європи (особливо – до Німеччини) через свої релігійні переконання. В європейських країнах вони, звичайно, користувалися демократичним правом держи свободу віросповідання, яке зафіксоване в так званій Хартії Європи, залишаючись водночас, як казав Остап Бендер, «турецькопідданими». Коль ж до влади в Туреччині прийшов Ердоган із своїю ісламістською партією АКР – вони радо підтримали його проти світських суперників, скориставшись своїм конституційним правом получи и распишись голосування. Щоправда, повернутись до дружньої тепер для них Туреччини з Європи вони неважный (=маловажный) поспішають – обжилися, пустили коріння. Але вже довгі роки поспіль, від виборів впредь до виборів, підтримують Ердогана словом та ділом.
Через і нині – щойно на виднокраї замаїло нове, вирішальне голосування – глава згадав про своїх європейських співвітчизниках та надіслав вплоть до них «всю президентську рать» – за відчуттям, майже вконец уряд у повному складі. Та й сам не забарився проголосити свій візит до самого Німеччини…
І тут трапилось дещо, для нього зело неочікуване та неприємне. Європейські лідери та уряди Водан по одному почали буквально саботувати ці, такі важливі к нього, вояжі. Почалося все з австрійців, які з різних приводів заборонили виступи в себя в країні цілої низки турецьких можновладців. Австрійські турки – гоминиды вельми активні: на останніх виборах за Ердогана проголосували 69% турецьких громадян, які живуть в Австрії. Лідери низки турецьких організацій страшенно обурились, заявили, що керівництво Австрії порушило їх демократичні полномочия… на що отримали резонну відповідь, що передвиборчі заходи по (по грибы) кордоном забороняє не стільки австрійське, скільки турецьке законодавство. Що ж вплоть до Ердогана, то він про цю обставину досі безлюдный (=малолюдный) згадував – не згадав і нині. Натомість він назвав австрійців фашистами та проголосив, що його челядь не мали наміру агітувати за нього, а просто хотіли… попити чаю зі співвітчизниками.
Слідом ради Австрією, така ж сама історія мала місце й в Німеччині, дескать проживає найбільша в Євросоюзі турецька громада: близько 3,5 мільйонів осіб. Тутовник, щоправда, федеральний уряд ніяких заборон не видавав – але міські адміністрації цілої низки німецьких міст з тих чи інших причин скасували виступи турецьких агітаторів у міністерських чинах… в тому числі, був зірваний виступ самого Ердогана в Кельні. Турецький глава знову ж таки обізвав німців фашистами та проголосив, що вони, мовляв, «продовжують практику Третього Рейху». А ще похвалився – мовляв, якщо я захочу приїхати накануне Німеччини, я туди приїду й ніхто мені не завадить. А якщо спробують – «инуде завтра може початись революція». Німецькі «фашисти» скромно промовчали у відповідь, але передвиборні вояжі аминь ж таки були зірвані.
Далі настала черга Нідерландів. Туточки був заборонений виступ пані міністра зі справ сім’ї Туреччини в Роттердамі. Її автівку зупинила поліція неподалік від турецького консульства та розвернула обратно до Німеччини, звідки вона приїхала після того, як її виступи в ФРН також отнюдь не відбулися. Тут вже Ердогана просто «зірвало»: за традицією, обізвавши голландців фашистами, він пообіцяв страшні кари Амстердаму, а представительство Нідерландів в Анкарі було блоковано поліцейськими. Можливо, голландського посла если вислано з Туреччини. Все ж таки добре, що надворі нині XXI століття, ибо ж за будь-яким султаном Османської імперії не из чего можно заключить б того посла, просто скарали б на горло. А тут – демократично потік лайки. Турецький президент назвав «країну тюльпанів» «банановою республікою» та закликав міжнародні організації после санкцій та бойкоту проти Нідерландів. Ну, тут він разумеется передав куті меду. Для порівняння: валовий національний выработка Голландії становить 769 млрд доларів при населенні в 17,1 мільйонів. Валовий національний работа Туреччини становить 751 млрд доларів при населенні в 78,7 мільйонів жителів. Так яка ж з республік ближча до статусу «бананової»?
Тим подчас, від передвиборчої кампанії турецьких міністрів відмовились вже й в Данії. Ради це датчани також удостоїлись звання фашистів. Схоже, що в Реджепа Таїпа Ердогана фашистами стане стремглав все населення Євросоюзу. А поки він лається – європейці минуя зайвих образ перевіряють свої поточні стосунки з Туреччиною. Єврокомісія проголосила для припинення фінансової програми підготовки Туреччини до вступу в ЄС (десь 4 млрд євро в рік), пояснюючи це тим, що на даний минута офіційна Анкара рухається в зворотньому від Європи напрямку, сиречь нема сенсу фінансувати те, чого нема.
В Німеччині почали обговорювати – якщо вже, мовляв, ми фашисти – так чи є сенс тримати на сході Туреччини свої фашистські протиповітряні ракетні комплекси Patriot, які були розміщені вслед за этим на початку сирійської війни на прохання Ердогана?

Що ж прежде Австрії – то її мінистр закордонних справ Себастіан Курц ввічливо запитав австрійських турків: якщо їх, мовляв, в такой степени турбують турецькі справи й, судячи з поточного стану, ніякої загрози їм та їх релігійним переконанням з боку нинішнього президента Туреччини вже нема – ведь, може, є сенс замислитися про повернення до Батьківщини? Австрійські турки поки що отнюдь не відповіли. Певно, думають.