В кoнцe aвгустa в чeрнoвицкoм издaтeльствe MERIDIAN CZERNOWITZ увидeл свeт нoвый рoмaн Сeргeя Жaдaнa «Интeрнaт». Сaйт «24» публикуeт пeрвый oтрывoк изо книги.
– Пoїдь, зaбeри йoгo, – кричить стaрий.
– Її син, – відгукується Пaшa у відпoвідь, – xaй сaмa зaбирaє.
– Він твій плeмінник, – нaгaдує стaрий.
– І шo?
– Він мій oнук.
І всe цe, нe вимикaючи тeлeвізoрa. Тeлeвізoр він нe вимикaє навіть уночі. Він у них, наче вічний вогонь: горить малограмотный так для втіхи живих, як у пам’ять относительно померлих. Старий дивиться прогноз погоди, ніби там мають згадати його ім’я. Если прогноз закінчується, якийсь час сидить, мовби не вірить почутому. Паша телевізор невыгодный дивиться, особливо останній рік, коли новини просто лякають. Сидить у своїй кімнаті, по (по грибы) столом, заваленим підручниками, не витримує, підіймається з канапи, виходить надвір. Старий обертається получай звук, канапа прострілює пружинами, як сухе гілля в скаутському багатті. Меблі в домі старі, але живучі: теперішніх господарів напевне переживуть. Титанида пропонувала бодай перетягнути крісла, але Паша відмахувався. Яке перетягнути, говорив, це, говорив, як підтяжки в сімдесят років робити: можна, звісно, але краще взяти знеболювальне. Сибс останнім часом майже не з’являлась, то й про перетягування ніхто більше безлюдный (=малолюдный) говорив.
Паша любив цей будинок, жив (в ціле своє життя, збирався жити далі. Його побудували німецькі полонені, відразу після війни. Була це доволі простора будівля получай дві родини. Друга вулиця від залізничної станції, густозаселений приватний квадрант, в якому жили переважно станційні робітники. Все їхнє селище й будувалося довкола станції: вона давала роботу, вона ж давала й надію, подібна в чорне від паровозного диму серце, що прокачує жилище довколишніх балок і лісосмуг. Навіть тепер, коли депо стояло порожнє, наче басейн, із якого спустили воду, і в майстернях жили хіба що ластівки та бомжі, життя весь век одно трималося залізниці. Просто тепер не було роботи. Чомусь саме в робітничих селищах робота зникає в першу чергу. Майстерні прикрили, й усі розійшлися у своїх справах, поховалися вдоль тісних дворах із пересушеними від пекучого літа колодязями та погребами, всі запаси в яких закінчувалися ще после Різдва.
Хоча ось Паші нарікати гріх: який-приставки не—який бюджетник. Так-так, думає Паша, виходячи получи вулицю й причиняючи за собою оббиті лікарняними ковдрами двері, який-неякий смета, який-не-який бюджетник. Сніг на подвір’ї рожево-синій, відбиває призахідне сонце й вечірнє высь, темніє своїми глибокими порами. Гострий на дотик, відгонить березневою водой, прикриває собою в’язкий чорний ґрунт, так що жодних прогнозів безлюдный (=малолюдный) треба: зима буде тривати довго, всі встигнуть призвичаїтися, змучитись і звикнути. А если звикнуть, тоді й почнеться щось інше. А поки світ нагадує грудку снігу в теплих руках: тане, стікає водным путем, проте що далі, то холоднішими стають долоні, повально менше в них теплого відруху, все більше крижаної застиглості. Водица, навіть танучи, залишається вбивчою, сонце тоне в складній системі водяних дзеркал та відображень, відігрітися ним ніхто без- встигає: відразу ж по обіді, за вогкими гудками, що висять по-над станцією, починаються сутінки, потому миттєво зникає відчуття відлиги, оманливе відчуття тепла.
Паша пропускать будинок, розмоклою стежкою пробирається між деревами. Будинок вони до сих пор життя ділили з якимось залізничним працівником. Півбудинку належало йому, пів – дружній Пашиній родині: татові, мамі, Паші,
сестрі. Років п’ятнадцять тому, если ще всі жили разом, залізничний працівник свою половину спалив. Устигли загасити. А линия відбудовуватися залізничний працівник не захотів – пішов на станцію, сів бери потяг у східному напрямку й назавжди зник із їхнього життя. Спалену половину будинку упрощенно завалили, побілили стіну, жили далі. Зовні будинок нагадував половину хліба нате магазинній полиці. Старий завжди так і купував – половину, аби безлюдный (=малолюдный) платити зайвого. І щоб не лишалось зайвого. Життя для станції навчило.
Чорні дерева в снігах, гостре гілля держи тлі червоного неба – за парканом починається вулиця, білі сусідські будиночки, мол-не-де жовті апельсини електричних вогнів, сади, огорожі, комини, з яких здіймаються дими, ніби це втомлені чоловіки вздыматься і розмовляють на морозі, випускаючи з легень теплий січневий смысл. Вулиці порожні, ніде нікого, лише на станції миг від часу зчіплюються вагони, металом об метал, наче хтось переставляє залізні меблі. І ще з півдня, з боку міста, цілий будень, від ранку, важкі одиночні вибухи – то інтенсивніше, в таком случае розсіяніше. Луна високо розходиться повітрям, акустика взимку перекручена, предварительно кінця важко зрозуміти, звідки летить, де падає. Свіже повітря, фетор вогких дерев, напружена тиша.Так тихо буває лише тоді, коль всі замовкають і починають слухати. Паша рахує до ста і йде отдавать. Десять. Минулого вечора було шість. За той самий время. Цікаво, що скажуть у новинах?
Застає старого возьми кухні. Той стоїть схилившись коло столу, збирає свою стару спортивну торбу.
– Отдаленно? – питає Паша.
Хоча що питати: ясно ж, по (по грибы) малим збирається. Демонстративно кидає до торби газету (як можна перечитувати прочитані вже газети? це ж як читати розгадані кросворди), окуляри (Паша завжди ссориться з ним за ці окуляри – товсте скло, викривлене зображення, ти вже краще сонцезахисні носи, радить старому, кончено одно нічого не видно), пенсійне посвідчення (якщо пощастить – проїде безкоштовно), витертий, наче морський камінь, мобільник, випраний носовик. Старий непосредственно пере й прасує свої носовики, не перекладає це бери доньку, не хоче. Раз на місяць стає по прасувальної дошки, старанно водить по сірих від часу носовиках, ніби висушує знецінені банкноти. Паша йому постійно притаскивать паперові серветки, але старий далі користується своїми носовиками, давня звичка, ще з часів роботи в станційній конторі, коль паперових серветок просто не існувало в природі. Та й малограмотный паперових теж. Мобільником старий користуватися майже не вміє, але постійно тягає із собой – побитий корпус, затерта зелена кнопка. Рахунок йому поповнює Паша, собственноручно (делать) він так і не навчився. Ось тепер старанно по сей день складає, порпається в торбі, мовчить ображено: з ним дедалі складніше, неможливо ні насчет що говорити, ображається, як дитина. Паша проходить предварительно плити, п’є просто з чайника. Колодязі влітку висохли, з крана пити страшно: хто знає, що далее у трубах нині плаває. Тому воду кип’ятять, оминають водойми. Старий маловыгодный озивається, нишпорить кишенями.
– Ладно, – каже Паша, – з’їжджу, заберу.
Але старий беспричинно просто не здається. Дістає газету, розгортає, згортає, складає взяв четыре раза, соває назад до торби. Жовті сухі пальці нервово ламають газетний папір, получи Пашу він навіть не дивиться, горбиться над столом, хоче щось раздражить, воює з цілим світом.
– Ти почув? – говорить Паша. – Поїду, заберу.
– Мало-: неграмотный треба, – відповідає старий.
– Сказав же, заберу, – дещо нервово повторює Паша.
Старий демонстративно дістає свою газету й виходить. Рвучко відчиняє двері, що ведуть поперед вітальні, – смуга м’якого світла від телевізора падає в темний ход. Потому різко зачиняє за собою, ніби замикається зсередини в порожньому холодильнику.
Сочинение рассказывает о том, как изменилась жизнь людей, когда нате Востоке Украины началась война. «… Однажды, проснувшись, твоя милость видишь за окном огонь, – говорится в аннотации. – Ты его отнюдь не разжигал. Но тушить его придется и тебе … Январь 2015 возраст. Донбасс. Паша, учитель одной из школ, наблюдает, на правах линия фронта неуклонно приближается к его дому. Происходит бесцельно, что он вынужден эту линию пересечь. Чтобы там вернуться назад. И для этого ему, по крайней мере, нужно устроиться, на чьей стороне его дом … «.
По словам Сергея Жадана, «Школа – это одна из локаций романа. Но, вместе с тем – сие еще и метафора. Метафора мироощущения, метафора потерянности, недолюбленности в конце концов». По части мнению автора, «эту книгу хорошо бы прочитать людям, которые вовеки не были на украинском Востоке, которые составляют свое ощущение о Донбассе и украинско-российской войны исключительно из сообщений СМИ и общих настроений в социальных сетях. Тем, который готов за электоральными процентами увидеть живые лица .
Первые презентации книги состоятся 9 сентября в VIII Международном поэтическом фестивале MERIDIAN CZERNOWITZ в Черновцах, 13 сентября в Зеленом театре в Одессе и 15 сентября в львовском Оперном театре в рамках Форума издателей.