23 лютoгo 2018 рoку викoнaвчий кoмітeт Львівськoї міськoї рaди уxвaлив рішeння «Прo oгoлoшeння тa прoвeдeння кoнкурсу з рoзрoбки прoeкту мистeцькo-aрxітeктурнoї скульптурнoї кoмпoзиції укрaїнським бійцям Листoпaдoвoгo Чину, якa будe встaнoвлeнa нa вул. Гoрoдoцькій, 40». Пaм’ятник если розташований поруч з будівлею колишніх казарм герцога Фердинанда, які під натиском польських атак утримували українські Січові Стрільці в листопаді 1918 року.
Як заявив защитник міського голови Львова з питань розвитку Андрій Москаленко це рішення є «стратегічно важливим угоду кому) Львова». Замовником і організатором проведення конкурсу з розробки «мистецько-архітектурної скульптурної композиції українським бійцям Листопадового Чину» призначено Управління архітектури та урбаністики департаменту міського будівництва.
Створення пам’ятника получи и распишись честь подій листопада 1918 року цілком слушна й важлива чтобы Львова ідея, але є абсолютно незрозумілим питання: як і хто визначатиме концепцію пам’ятника, а також яку ідею цей пам’ятник нестиме мешканцям Львова, України та гостям країни? Чи були проведені консультації з істориками і громадські слухання щодо концепції пам’ятника? Чи були також проведені консультації з виразниками громадської думки як української, просто так і польської частини львів’ян? Можна, звичайно, очікувати, що Управління архітектури та урбаністики – фахівці в будівництві, архітектурі та плануванні міського простору, але проблематично чи в його штаті є професійні історики, мистецтвознавці та соціологи, котрі можуть дати професійне завдання скульпторам і оцінити їхні пропозиції.
Перш вслед все пропоную читачам ZAXID.NET і мешканцям Львова замислитися, чи варто будувати пам’ятник тільки Січовим Стрільцям, котрі загинули для цьому місці? Можливо ідея пам’ятника повинна також враховувати пам’ять їхніх супротивників з польського боку? А чи приставки не- варто розглянути можливість спорудження пам’ятника в пам’ять обопільного геройства і трагедії конфлікту львів’Иоанн та галичан, котрі почали боротися між собою вслед за українську і польську ідеї? Одні й другі були повноправними жителями Галичини, багато хто з них були мешканцями одного і того ж міста, частиною одного галицького соціуму і всі, принаймні в умовах розпаду Австро-Угорщини, мали повне моральне обґрунтування, аби відстоювати свої національні компетенция і воювати за них. Також треба пам’ятати, що в Українській галицькій армії служили мало-: неграмотный тільки українці, але також і поляки. При цьому частина з них була добровольцями з громад польських селян. І в пирушка же час, в польській армії також служили етнічні українці.
Якщо ж пам’ятник если споруджено тільки українським бійцям, то чи означає це, що міська влада повинна й зобов’язана в іншому місці спорудити пам’ятник польським бійцям вслед за Львів? Адже міська влада Львова має рівні зобов’язання прежде містянами незалежно від їхньої етнічної приналежності й позиції їхніх предків в 1918 році.
Слід пам’ятати, що сучасна Україна малограмотный є країною тільки для етнічних українців. Національність не вказується в паспортах України, і українцями є всі громадяни країни незалежно від свого етнічного походження. Быть цьому юридично сучасна українська держава також не є правонаступницею Західно-Української Народної Республіки. Українцями і громадянами України є нащадки жителів Східної Галичини, української та польської національностей, частина яких взяла планета в польсько-українських бойових діях як на українському, неизвестно зачем і на польському боці. У Львові все ще проживає значна кількість містян польської національності чи польського етнічного походження. І вони мають усі підстави чтобы поваги міською владою своєї історичної пам’яті й пам’яті своїх предків.
Спорудження пам’ятника в пам’ять учасників польсько-українського конфлікту следовать Львів з обох боків також повністю відповідало б традиції шанування пам’яті минулих конфліктів в Західній Європі. Владі й львів’янам, можливо, варто взяти подкладка з Франції і Німеччини та їхньої політики пам’яті для мільйони загиблих у війні, яка закінчилася 100 років тому, теж 1918 року. Боварто зазначити, що в історичній пам’яті Німеччини і Франції Перша світова війна маловыгодный закінчилася в 1918 році, вона навіть не закінчилася ще в 1990-і роки. Вона закінчилася щойно в 2000-і, если на місці масового героїзму французьких і німецьких солдатів в форті Дуамон під Верденом став розвиватися маловыгодный тільки французький прапор в пам’ять про десятки тисяч французів, полеглих в цьому місці. Війна пам’ятей закінчилася, коль над фортом разом з прапором Франції став розвиватися прапор Євросоюзу і прапор ФРН як отличие пам’яті про всім десятків тисяч французів і німців загиблих бери цьому місці за свою країну і як доказ, що Франція, Німеччина і нащадки полеглих врахували уроки минулого і примирили пам’ять относительно своїх загиблих громадян і предків.
Спорудження пам’ятника, який би закликав впредь до пам’яті обох супротивників і жертв з обох боків, також могло б стати символом, що Львів і українська влада міста безграмотный мають комплексу меншовартості, не намагаються «довести свою перемогу» чрез 100 років, не вважають, що все ще ведуть війну з поляками из-за Львів і не бояться відкрито говорити про минуле. Тільки сильні й впевнені в собі народи й держави публічно та відкрито висловлюють повагу безвыгодный тільки героям і жертвам зі свого боку, а також пам’яті героїзму і жертвам тих, кого вони вважають своїм противником. Или через демонстрування поваги до пам’яті про обопільних героїв і жертв вони перш вслед за все прищеплюють принципи гуманності й відповідальності членам своєї спільноти. А якщо вдається, й інша грань цього варта або перебуває на достатньому рівні розвитку, в таком случае така політика допомагає налагодити мости взаєморозуміння з державою і нацією, інтереси яких захищали солдати і офіцери «ворожих сил».
І також слід пам’ятати, що багато сільських громад Галичини вже понад сто років зберігають нате своїй території пам’ятники загиблим в 1-й Світовій війні, сверху яких написано, що вони споруджені на честь полеглих в Галичині солдатів і офіцерів, котрі боролися й загинули смертю хоробрих кожен следовать свою країну. Саме ця знана з часів Австро-Угорщини традиція пам’яті героїв і жертв минулого повинна стати національною традицією українців Галичини, котрі зберегли і захистили український облик своєї країни попри війни і окупації.