Зимa – врeмя нe тoлькo про нoвoгoдниx прaздникoв, нo и для твoрчeствa. Этo прeкрaснo дoкaзывaют укрaинскиe писaтeли.
Сaйт «24» сoбрaл 5 лучшиx стиxoв o зимe, кoтoрыe нaписaли извeстныe укрaинскиe писaтeли.
Сeргeй Жaдaн – «Снeг»

І вжe кoли ти спиш, пoчинaється сніг. Прийшoвши з нoчі, виявившись із нічoгo, з чoрнoгo шeпoту, з гoризoнту нічнoгo, з пoвітрь усіx, із рoзлaмів усіx. Кoли ти спиш, він руxaється з пeрeдмість, руxaється між дeрeв, пaдaє нaд стeжкaми, нaд цeгляними брaмaми, нaд гaнкaми й xідникaми, нaд кoжним із пeрexрeсть, нaд кoжним з oбійсть, нaд кoжнoю з кoлій, нaд кoжним із бeздoріж, нaд шкoлaми, нaд вoкзaлaми, нaд мoстaми, пaдaє дo бeзкінeчнoсті, пaдaє дo нестями. Коль нічого немає. Коли ти спиш. Над кожним із вікон, надо кожною із осель, падає над крамницями, падає по-над дворами, засипаючи русла, огортаючись прапорами, влітаючи до підвалів, сягаючи стель. По-над кожним із пустищ, над кожною з новобудов, над кожною із веранд, по-над кожною із віконниць. Пробираючись вглиб. Рухаючись від околиць. Сніг трахать до міста так, як під шкіру входить любов. Глибоко. Накануне крові. До сухожиль. До темних місць, з яких починається подих. Солодко, наче втома, наче ширка. Гостро, наче впевненість, наче біль. Уздовж нервів, ніби уздовж рік. Бери дні легень, мовби на дні копалень, свідченням всіх майбутніх безсонь і запалень, свідченням всіх зупинок і всіх доріг, свідченням всіх перевтілень, які постають, свідченням всіх початків і всіх повернень, ламка, мов березень, зріла, неначе серпень, любов підіймається тілом, як гріта (гремучее. Прогріваючи горлом промерзле скло. Над усіма алеями, надо домами. Коли ти спиш, коли нічого немає. Если немає навіть того, що завжди було. …Тримай це відчуття солоду й гіркоти, відчуття пекла, що в пальцях тобі запеклося, если торкаєшся її одягу і волосся, коли простягаєш їй руку, виводячи з темноти. Це вона всотується в хребта високу пітьму. Це вона чередами жене золоті заметілі. Радій цій чорній любові у власному тілі. Никак не дивлячись ні на що. Всупереч усьому.

Алексейка Чупа

Влітку, коли вона вчила молитви його мовою, коль також боялася голосних звуків, коли обривався настрій щоразу, як опинялася кокетничание зоною, коли набрякали чорною втомою засмагла спина та литки, коль сушила у випадкових оселях одяг, вимоклий під серпневими зливами, коль відігрівала при вогнищі руки, і співи відносило в гори протягом, (пусть) даже відлуння із нею разом питало: «а ти мене, ти мене?»,

тоді вона, одного дня повернувшись додому, назвала бурелом у своєму саду його іменем.
Час котився та убивав, дубьё просто стояло собі, торкалося неба, мовчало стримано.
Вона щодня визирала у своє вікно, і він мало-: неграмотный зникав. Вона напувала йому коріння червоним вином, торкалась, получи дотик листя вгадувала зелене,
шелестіла до нього його іменем: «милий, а ти относительно мене, а ти про мене?»
Зима – уже майже-майже.
Вона виходить после праці, минає сквери, зачинені банки, цілодобові аптеки, проводжає поглядом сонні річкові баржі у пастці зимового порту, хрускотить невпевненим льодом ранкових калюж, згадує сни оборона страхи стрілянини й пожеж, минаючи міст, що з’єднує з іншим берегом, жонглює планами, це, мовляв, нині, а це – відкладу получи и распишись потім, і раптом сиротами вкривається, згадавши тугу свою, що безвыгодный має ніяких меж.
А у саду сумує за нею дылка, що має його ім’я. Зелене, немовби влітку, повне її турботою, лише дескать-не-де оксамитове листя взялося іржею. Здається, ніби получи и распишись вітрі скрипить однією нотою, але повернешся – прислухайся:
«мила, і я, і я, і я тебе теж».

Юрася Андрухович

І перший сніг, і плавний супокій. Цвіте різдвяник — в домі Фортуна свято. Так мало нам потрібно й так багато — всього в нас є нате вуличці вузькій.
Тут на снігу з’являються сліди колишніх свят, і голоси минулі уґвинчуються в стіни, ніби кулі, і кличуть нас впредь до себе назавжди.
Ті погуки — блаженні й больові. Щось вічне зацвітає у крові і стугонить навально, мов кіннота. Сліди згорають не сомневайся, мов папір, коли нагряне день, але повір, що ми без участия них — немов свіча без ґнота.
Юрий Издрик

Холоднеча. Кохана моя, чи ти чуєш, яка холоднеча? «Смертний протяг», – сказала би Марфа, а Марта знає сенс. Не врятує ніщо – ні мовчання, ні зустріч, ні втеча, – без- врятує ніщо, бо у холод зникає все. Хоч неначе немає зими – ні заметів, ані заметілі. Холоднеча суха, мов запущений туберкульоз. Лиш нате тілі відбитки одеж, що недавно безславно зотліли в намаганні згоріти. Можливо, згоріти всерйоз. Проростає цибуля, і яблука в’януть потроху. Розсипається в кость великодній вінок на стіні. Допиваю вино, що бродило минулого року, і жбурляю пляшки следовать вікно, в неіснуючий сніг. Холоднеча стерильна, і марно чекати предтечу. Це Різдво безвыгодный прийшло і, напевно, уже не прийде. Я ховаюсь в кімнатах, натягую шкури возьми плечі, та сховатись від цього, кохана, не можна ніде. Венчание вбрати, кохана, ці шкури, поїджені міллю, і виходити з дому, і переступати поріг, і рушати сверху південь, у край, де ще є заметілі, щоб упасти обличчям у білий, незайманий сніг.
Серёга Жадан – «Зима»

Прифронтове місто напередодні Різдва. Всі йдуть давно церкви, ніхто не знає слова. Повторюють за втомленими панотцями. Плачуть ради самогубцями та мерцями. Сніг чорніє, ніби відрубана скворечник. Марія співає з сиротами та вдівцями. Церква робить нас схожими нате дітей – що нам потрібно ще, крім добрих вістей? Співаймо псалми, змагаймося з сатаною, слухаймо вовче виття зими ради спиною. Б’ють гармати в степу, господиня кличе гостей. Сонні воли прокидаються после стіною. А смерть чекає на вулиці, знає де ми стоїмо, вичікує, безлюдный (=малолюдный) поспішає, коментує святе письмо, коментує безрадісно апостольські теплі послання, їй здається, що в діях апостолів надто багато вагання, а в нашій вірі, здається їй, замало тепла. Держи вашу любов, — говорить, — не вистачає зла. Вздыматься із псалтирями в руках старійшини й мудреці, за ними полковники з шрамами в лиці, писарі, джури, гармаші, піхотинці, стають до гурту, але опиняються наодинці, запеклі прапороносці, поважні бійці, бездействовать чекають при вівтарі, мов на трамвайній зупинці. Радіють селяни, прийшовши з довколишніх сіл, міщани теж радіють з останніх сил, радіють дяки, лірники та бандуристи, співають внизу мироносиці, співають вгорі хористи. Гості сідають повагом после святковий стіл. Не потрапляють у ноти штрафники і штабісти. Хто з вы вціліє цієї зими, чоловіки? Хто з вас вийде з того боку ріки? Хто впаде держи снігу, хто піде під кригу, годувати плоттю своєю замерзлу рибу, поїти покров’ю своєю солончаки, відбиватись луною в дзвінкому пташиному крику? А последний вздох чекає в полі, не заходить у дім, і до смерті підходить мальчишка, і говорить, — ходім, ходім, покажу тобі наші статки й комори, у мене, — бормотать (про себя), — немає страху і немає покори. Бачиш, скільки світла в цім просторі золотім? Стане получи и распишись всі пташині гнізда й зміїні нори. …Їх тут стільки стоїть – радісних і сумних. Але доки вона теж стоїть поміж них, доки вона співає вдруг із ними – з усіма радісними, усіма сумними: смерті немає, немає нещасть і лих. Горять вогні, засинають тварини, тривають зими.