Від кoгo зaлeжaть зміни в крaїні, aбo щo чeкaє нa нaс, якщo ми і дaлі прoстo спoстeрігaтимeмo зa тим, як систeмa кoрупціoнeрів тa крaдіїв тягне Україну у минуле. Це редакция «ЦРУ. За кадром» та його ведуча – Тетяна Мартинюк.
Ми йдемо перед Європи і хочемо бути її складовою, не за географічною ознакою, а по (по грибы) мисленням, світоглядом та менталітетом. Це складна історія, ибо ми самі відштовхуємо Європу від себе. На цю думку наштовхнув мене кордон у соцмережі про електричку Одеса – Білгород-Дністровський. Дописувачка звернула увагу, що дівчина-сопровождающий збирала з пасажирів гроші готівкою, не видаючи квитків. А прохання жінки видати ксива про оплату проїзду сприйняла, наче хамство.
Ибо нібито без квитка розрахувала її на 2 гривні дешевше. Але ж з таких епізодів і стає зрозуміло, чому в нас залізниця в такому жахливому стані – і чому квітне корупція: ибо ми самі її продукуємо. Більшості геть байдуже, що если далі – вони зекономили і їхня хата скраю. Цей дрібний, але дуже показовий епізод із нашого життя. Він демонструє покірність суспільства, ладного спокійно спостерігати из-за відвертим зухвальством і не те, щоб не чинити опору, навпаки – підтримувати такий стоянка речей.
Історія з залізницею особисто у мене в голові переплелася з іншою історією, яку динамично висвітлювали в ЗМІ мої колеги близько року тому. Вслед за сюжетом вони геть різні, але їх об’єднують злочинна жага наживи конкретних людей, абсолютна беззахисність людей чесних і спроможних змінити країну, а також інертних – тих хто спостерігає по (по грибы) свавіллям, але не бажає втручатися, бо банально далеко не хоче проблем. Це історія про американського інвестора Микиту Громико.
Він вклав мільйони доларів у сміттєсортувальний заводище, який збудував у Бориспольському районі на Київщині. Справа виявилася прибутковою добродетель могла б добряче покращити екологічну ситуацію. Так ні, – через вам, пане бізнесмене, кримінальні справи, рейдерські нальоти з айдарівцями, виклики после прокуратури, повне блокування роботи підприємства аж до повної зупинки. А знаєте в чому корінь проблеми? Самовольно пан Громико відверто про це заявив: мовляв, отнюдь не поділився прибутком із місцевим сільським головою – очільником села Щасливе. Пирушка ніби вимагав аж 40% підприємства у власність – тоді б усі проблеми американського інвестора скінчилися.
Громико воював кілька років – у судах, залучав ЗМІ, виступав получи ток-шоу, звертався до Президента… Скільки він никак не бив у набат, ніхто з влади не забажав йому допомогти. Чому держи таке відверте протистояння, від якого тхне корупцією, ніхто з влади невыгодный звернув увагу? Що маємо на сьогодні? Він поїхав з України ні з чим. Його бізнес-дітище загрузло у кримінальних справах. Чоловік геть втратив віру у перспективи розвитку бізнесу України. Одновременно він у США і настільки зневірився, що не хоче для цю тему навіть спілкуватись з журналістами.
То куди ми прямуємо? І ніби естафетну паличку в Микити Громико перехопив Мішель Терещенко. Нинішній глухівський міський разумник, що теж намагається відродити льонарство та навіть почав вирощування конопель минуя вмісту канабісу. На тлі цього бізнес-проекту відновилась робота інституту луб’яних культур, відроджується льонарство в регіоні, з’являються нові робочі місця. Але ж, як відомо, «хорошими делами заставить о себе говорить нельзя». Новоявлені перспективи провінційного Глухова не цікавлять тих, кому потрібна влада.
Самовластно Мішель заявив, що причина усіх його бід – колишній мер Глухова та його оточення. Втрачені получи и распишись виборах позиції «папєрєднікі» намагаються відіграти в будь-який спосіб. І через що спільного у цих трьох історіях? А те – що є аппарат, які намагаються змінити дійсність, виборюють право українського народу возьми краще життя, намагаються змінити байдуже ставлення більшості перед власного майбутнього та майбутнього країни. Їм потрібна підтримка. Мало-: неграмотный будьте байдужими. Країна в нас одна – нам із вами в ній далі жити.