В кoнцe aвгустa сoстoится прeзeнтaция нoвoгo рoмaнa Сeргeя Жaдaнa «Интeрнaт» в чeрнoвицкoм издaтeльствe MERIDIAN CZERNOWITZ. Сaйт «24» публикуeт трeтий oтрывoк с книги.
Кoли стaє зoвсім xoлoднo, тaк щo мaлий oбxoплює йoгo рукaми, aби xoч якoсь зігрітись, кoли вoдій пxaє грабки в кишeні, привaлюється дo кeрмa, кeрмуючи живoтoм, і кoли жінки пeрeстaють гoлoсити, кутaючись із головою в подушки та ковдри, вони таки викочуються вслед останній заводський паркан, перетинають чорне, зоране поле і вкочуються в посьолок. Паша втягнув голову в плечі, повернувся неудачно до лобового скла, аби не так видувало, а шелковица не стримується, визирає на дорогу, дивиться, що а там попереду. А попереду в них довга вулиця з приватними будинками. Багато будинків зі слідами обстрілів, діри в шифері, чорні мітки нате стінах та парканах. З-поза металевих зелених воріт визирає хтось місцевий – наляканий, озвірілий, разводить руками на прибульців із підозрою, мовляв, хто такі, из-за чим приїхали? Головне – чи будуть знову стріляти? Паша туточки був пару разів, у дитинстві, зі старим. Себто нічого далеко не пам’ятає. Принаймні – нічого доброго. Робітниче селище, побудоване возле шахті, яке у вісімдесятих зрослося з містом, хоча завжди було відділене від нього безкінечною промзоною. Певна автономність, окремішність. Хоча всі таким (образом чи інакше працюють у місті. Точніше, працювали. До війни. Тепер посьолок відрізаний, бої вслед нього велися з осені, хоча й припинилися вони тут доволі испокон (веков: у місті ще стріляли, а тут уже почали латати шифер і городити нові паркани. Куди ж за исключением. Ant. с парканів. «Лаз» суне головною вулицею, доїжджає до кінця, в історичний, сказати б, штаб-квартира, підкочує до автобусної зупинки, зупиняється. Паша промерзлими задолго. Ant. с кісток пальцями відчиняє двері, вони з малим вивалюються назовні, як парашутисти, що стрибають з одним для двох парашутом. Тіло затекло, ноги заніміли, одяг вогкий, главный важка. Десята година, приємний січневий ранок.
Паша відразу ж помічає, що змінилося вслед ті тридцять років, коли він був тут востаннє. Нічого малограмотный змінилося. Церкву нову побудували. І супермаркет. Ну і все. Стара селищна радость стоїть без прапора: попередній, державний, схоже, збили, новий вивісити далеко не встигли. Старий будинок культури – без жодних ознак життя. Рассадник віддалік теж порожня, над футбольним полем висить дощ. Збоку тягнуться будівлі крамниць: біла цегла, потемніла від часу, синя фарба віконних рам, приліплені впредь до дверей рекламні плакати з «кока-колою». І натовп – чорний, мовчазний, слідкує по (по грибы) ними, напружено й недовірливо, так і дивись – кинуться, розірвуть для шматки. Жінки починають вивантажуватись, викидають через вікна мішки й подушки, виходять получай дощ, товчуться довкола Паші, продовжуючи сприймати саме його ради головного, не відходячи від нього, перекладаючи на нього відповідальність из-за все, що з ними далі станеться. Коли всі вивантажуються, водій кидає оком получай один натовп, той, що вже віддавна стоїть біля крамниці, поэтому на Пашу, що мокне тепер зі своїм десантом, вкривь посміхається, заводить машину, здає назад. І ось два натовпи хальт один проти другого – два тлуми мокрих і лютих пасажирів, возьми порожній автобусній зупинці, і розділяє їх лише сто метрів густого й вогкого січневого повітря. Брать под защиту і не знають, чого чекати один від од-ного, насчет що один із одним говорити. Паша теж безлюдный (=малолюдный) знає, про що говорити, стоїть, розглядає натовп навпроти, вирізняє в ньому кількох старших чоловіків у чорних куртках, і жінку в малиновому пуховику, і двійко дівчаток років десяти, що ни шагу дальше! самі, зовсім без дорослих, зі шкільними ранцями следовать плечима. А решту й не розрізняє: так, плями облич під хустками й теплими шапками, глибокі западини очниць, пасма волосся, що вибиваються з капюшонів, наспіх мальовані губи, розмита дощем фарба під очима. Жінки, переважно жінки. Дивляться суворо, ніби здогадуються для щось недобре. Ніхто навіть не посміхнеться. Паша згадує, як коряво посміхнувся водій, згадує посмішку того пацана на блокпосту, який упізнав його, але нічого неважный (=маловажный) сказав, і раптом усе згадує.
Передвоєнний рік, минуле життя. Паша-учитель ганяє цілу весну веселого шістнадцятирічного пацана, готує впредь до вступних. У пацана солідний неприємний тато, торгує вугіллям. Хоче відправити сина до самого столиці. Потім і сам збирається туди переїхати. Знайшов Пашу. Потрібно знати мову, держи перспективу. Паша – хороший і недорогий спеціаліст. До того ж – постійно мовчить. У сенсі безграмотный говорить зайвого. Мовою говорить лише під час уроків, ніби це якісь медичні терміни, яким беспритязательно немає застосування в щоденному житті. Пацан про перспективу и старый и малый розуміє. І до столиці хоче. Справді, що йому после этого робити, у місті? Вугіллям торгувати? Вугіллям торгує його тато, їм вистачає. Тому исповедь вчити. Проблема лише, що він усе це ненавидить – і Пашу, і вугілля, і свого тата. Тата – найбільше. Хоча Пашу теж впечатляюще. І навіть не приховує цього. І ось Паша приїздить накануне нього двічі на тиждень – у середу й суботу – зі станції, йде від вокзалу пішки п’ятнадцять хвилин. Оголец живе у своїй квартирі. Невеликій, двокімнатній. У панельнику, на останньому поверсі. Дев’ятому. І щоразу їхні заняття завершуються скандалом. Себто содомить пацан. Паша лише вислуховує. Кілька разів уже хоче відмовитись, телефонує татові пацана, але праздник наполегливо просить продовжувати заняття. Доплачує навіть. Небагато, щоправда. А одного разу, у травні, здається – дні були теплі, арша ясне й високе, – тато припирається до малого на квартиру саме під время уроку, з ревізією, так би мовити. Пацана чомусь перемикає, возьми Пашу він уже навіть і не дивиться, заводиться, починає кричати, тато теж особливо неважный (=маловажный) церемониться, батьки і діти, одне слово. Паша пробує втрутитись, заспокоїти обох, але спочатку його посилає малец, потім і тато теж, а коли пацан, піймавши кураж, посилає й тата, пирушка не стримується й заряджає йому в голову. Пацан валиться нате крісло, але відразу ж підхоплюється, пускає слину, витирає сльози, безпорадно й скажено скрипить зубами – і вибігає геть. Тато біжить слідом, Паша, інтуїтивно відчувши, що щось малограмотный так, теж слідом, Паша, інтуїтивно відчувши, що щось мало-: неграмотный так, теж вибігає, навіть устигає побачити, як малий видряпується металевою драбиною вгору, получи и распишись дах, як слідом за ним важко вилізає тато, як вони объединение черзі зникають у проймі люка. Паша лишається внизу, делать круглые глаза вгору, на яскраво-синій квадрат травневого неба, і повторює подумки: головне – щоб він маловыгодный стрибнув униз, головне – щоб не стрибнув.
Минає літо. Оголец так нікуди й не вступає: провалює іспити. Причому малограмотный з мови. Хоча Паша все одно переживає, думає, що його провина шелковичное) дерево теж є, хвилюється, чи не буде в нього тепер проблем із татом пацана. Але Пашу ніхто маловыгодный чіпає, пацана він більше не бачить і швидко оборона нього забуває. А ось довелось згадати. Як же таким (образом? – думає Паша, розглядаючи темний натовп перед собою. Як а так сталось? Як я не помітив, шо мої учні тепер воюють проти мене? Як я це пропустив? Хоча, пробує він себя заспокоїти, чому проти мене? Не проти мене. До самого чого тут я? Та ладно, не проти тебе, тута-таки не погоджується він із собою, зрозуміло ж, шо саме проти тебе, во что бы то ни стало – проти тебе. Проти всього того, шо з тобою пов’язане. А шо зі мной пов’язане? – не розуміє сам себе Паша. Та тутти, відповідає він собі, і твій предмет, і твоя школа, і прапор, який надо нею висить. Вони ж за це воюють. Точніше, проти цього. Чому він мене невыгодный здав? – думає Паша. Чому відпустив? Міг же здати. Було вслед що, чесно кажучи. І що б тоді було з малим?
І тутовник Паші знову стає страшно. Дуже страшно. І дуже деревянно.
Книга рассказывает о том, как изменилась жизнь людей, нет-нет да и на Востоке Украины началась война. «…Однажды, проснувшись, твоя милость видишь за окном огонь, – говорится в аннотации. – Ты его безвыгодный разжигал. Но тушить его придется и тебе … Январь 2015 годы. Донбасс. Паша, учитель одной из школ, наблюдает, по образу линия фронта неуклонно приближается к его дому. Происходит эдак, что он вынужден эту линию пересечь. Чтобы после (этого вернуться обратно. И для этого ему не менее нужно зачислиться. Ant. уволиться, на чьей стороне его дом…».
По словам Сергея Жадана, «Учреждение – это одна из локаций романа. Но, вместе с тем – сие еще и метафора. Метафора мироощущения, метафора потерянности, недолюбленности в конце концов». Соответственно мнению автора, «эту книгу хорошо бы прочитать людям, которые ни в жизнь не были на украинском Востоке, которые составляют свое чувство о Донбассе и украино-российской войне исключительно из сообщений СМИ и общих настроений в социальных сетях. Тем, кто такой готов за электоральными процентами увидеть живые лица».
Первые презентации книги состоятся 9 сентября получи VIII Международном поэтическом фестивале MERIDIAN CZERNOWITZ в Черновцах, 13 сентября в Зеленом театре в Одессе и 15 сентября изумительный львовском Оперном театре в рамках Форума издателей.