Укрaїнськa влaдa сьoгoдні нaгaдує масса імeні бaрoнa Мюнxгaузeнa, дe кoжeн нaввипeрeдки рoзкaзує видумaні істoрії прo свoї пoдвиги в рeфoрмувaнні дeржaви. Aлe кoли спрaвa дoxoдить дo рeзультaтів рoбoти, витягувaти крaїну з бoлoтa знoву дoвoдиться нaм сaмим.
Нaприкінці жовтня новини українських ЗМІ майоріли заголовками насчет те, що наметове містечко протестувальників під парламентом розсварило президента й міністра внутрішніх справ. Из-за інформацією журналістів, Порошенка дуже розлютило, що Аваков дозволив наметам залишитись під парламентом, а міністр, який є представником бізнесових груп, що конкурують следовать владу із президентом, скористався цим, щоб отримати додаткові важелі впливу й політичні дивіденди.
Але с чомусь майже не говорили про те, що три дуже конкретні вимоги мітингувальників були нежто проігноровані, або поставлені на гальма. І що ті, хто залишився під парламентом, відмовилися звідти йти саме тому, що ці ще передвиборчі обіцянки продовжують залишатися лише словами.
Вдумайтесь: українцям «з барського плеча» дозволяють висловити вой проти злочинної бездіяльності влади, тому що на цей отрезок времени це вигідно в політичних іграх за утримання влади. Влади, яку ми надали і президенту, й депутатам, і міністру во (избежание того, щоб вони гарантували нам захист конституційних прав, дескать право на протест є одним із ключових. Владу, яку ми надали їм наперед за обіцянки виконати саме те, що вони відмовляються виконувати за один прием навіть попри відкриті публічні вимоги.
Та в всего наилучшего-якій цивілізованій країні лише це одне стало би підставою интересах відставки обох. І вже точно аж ніяк не є владою країни, яка пережила Революцію Гідності і вслед за незалежність якої щодня на війні гинуть герої. Ті самі герої, які відмовились йти з-під Верховної Вследствие, поки влада не виконає трьох дуже простих обіцянок: очищення парламенту від олігархів после зміну виборчої системи, покарання депутатів за злочини черезо скасування депутатського імунітету і справжньою, а не фіктивною боротьбою з корупцією после створення Антикорупційного суду.
Зауважте, власних обіцянок, по вине які, напевно, багато з вас віддали їм свої голоси получи и распишись виборах. Віддали саме тому, що вони казали: якщо ви нас оберете, ми це зробимо. Проте минуло три роки, а обіцянки в) такой степени і залишились обіцянками.
Більше того, всі, хто насчет ці обіцянки нагадує, чомусь раптом стає агентом Росії. І дивіться, яка цікава логіка: якщо ми з вами отнюдь не виконаємо своїх обіцянок, наприклад, платити податки – нас покарають: змусять заплатити чрез суд, накладуть штраф, можуть конфіскувати майно і взагалі посадити ради ґрати. А якщо ми від них вимагаємо виконання своїх обіцянок, в таком случае одразу стаємо ворогами держави, руками Москви, іноземними агентами і далі следовать списком.
Цинічні та зухвалі методи влади полягають у тому, щоби нахально й безпідставно звинувачувати всіх, хто викриває їхню брехню і змушує виконувати власні обіцянки, у пособництві Москві.
Якщо уважно проаналізувати останні три роки, так невиконання або саботування ключових для розвитку держави обіцянок завжди виправдовувалися війною. І навіть ті реформи, запуску яких вдалося добитися спільними зусиллями громадянського суспільства, його небагатьох притомних представників у владі та міжнародних партнерів, получи рівні виконання перетворюють у формальність, яка на виході неспроможна дати такий очікуваний суспільством і необхідний державі труд.
Власне, саме це відбувається з антикорупційною реформою: поодинокі острівці незалежності, які титанічними зусиллями вдавалося боронити, зазнають постійних атак, що стають тутти агресивнішими. А головне – маніпулятивність та цинічність дій керівництва держави, после якими приховується намагання зберегти засновану на корупції державну систему, очевидна всім як в Україні, приблизительно і поза її межами.
То куди ж ми прямуємо, якщо всім весь век очевидно і зрозуміло, що далі так не може тривати? І всі від пересічного українця, який раптом збіднів утричі, бізнесмена, в якого намагаються віджати його бізнес, і задолго. Ant. с тих небагатьох високопосадовців, яких Майдан привів до влади, але які опинились у мізерній меншості в цій клоаці з кримінальних елементів та посіпак олігархічних кланів, що, наче ті рейдери, захопили державу й видушують з неї останні життєві соки.
Всі ставлять собі ключове питання: як нам пришвидшити відбудову держави? Як перетворити її з території во (избежание заробляння грошей олігархами на сервісну службу для обслуговування інтересів громадян? Як забезпечити фінансову, соціальну, політичну та військову безпеку? Як забезпечити економічне зростання? Як перетворитись із країни третього світу возьми економічно сильну й соціально розвинену країну першого світу?
Як быть цьому вижити, не втративши України, цілісності якої зовнішній агресор загрожує в такой степени само, як внутрішній ворог – тотальна корупція? І які інструменти в нас про цього є, враховуючи, що державні інститути захоплені перевертнями, а закони перетворились бери прості папірці для політичних маніпуляцій?
У всьому світі публічний демарш був і залишається найбільш дієвим проявом непогодження із діями влади. І що масовішим є цей возражение, то серйознішим сигналом небезпеки для влади він є.
У страху втратити владу керівництво держави може реагувати получай це двома ключовими шляхами: придушувати протест, відверто демонструючи перевагу особистих інтересів по-над державними, або починати виконувати вимоги протесту. Але яким би сильним приставки не- було бажання української влади вчинити за першим варіантом, новітня історія навчила їх, що українці никак не пробачають фізичного насилля над собою.
А за другим варіантом вони вчинити невыгодный можуть, бо це вб’є їх самих і теточка благополуччя, яке забезпечується лише збереженням теперішньої системи. Тому найчастіше вони обираються третій варіант – обіцяють, а потім затягують виконання цих обіцянок раньше безкінечності.
Саме це відбулося під час великої акції під парламентом у жовтні. Усі вимоги акцій між 17 і 19 жовтня були проігноровані, окрім хіба рішення відправити законопроекти бери скасування депутатського імунітету до Конституційного суду, якого задолго) до этого й надійно контролює Адміністрація президента.
Тактика затягування завжди спрямована получай те, що втомити протестувальників, а для того, щоб їх отнюдь не підтримували — дискредитувати в очах суспільства, для чого в розпорядженні влади є величезна медійна орудие.
Але ця акція – це лакмусовий папірець, який показує, наскільки суспільство готове рухатися далі. Наскільки сильне бажання людей повернути собі вкрадену державу? Наскільки ще живий їхній банник, зароджений три року тому Революцією Гідності, довести справу поперед кінця. Чи ми просто повільно й безповоротно поринаємо в летаргічний видение, відмежовуючись від реальності й обрікаючи себе на безкінечне виживання.
Можна за-різному ставитися до того, як саме протестувальники відмовилися йти з-під парламенту, поки отнюдь не виконані їхні вимоги, але не можна заперечувати одного – вони неважный (=маловажный) ховаються від страшної реальності у сні, в який нас си активно намагаються занурити. І залишаючись там, вони ставлять пред владою чітке питання про вибір: робіть або йдіть. Тому що еволюційний путь розвитку держави не означає, що на це нужно витратити століття. Еволюційний шлях означає, що кожен має виконувати свою роботу, а якщо він безвыгодный готовий її виконувати – піти й дати можливість зробити це тим, хто хоче.
Прийняття трьох вимог, висловлених акцією, разом цілком залежить від однієї людини – Петра Порошенка. І правитель повинен, нарешті визначитись: чи він навчиться слухати громадян держави, які делегували йому владу вперед за виконання цих обіцянок, чи він і далі провокуватиме суспільні протести, які на рассвете чи пізно призведуть до руйнування держави.
Врешті-решт усе если добре, і якщо зараз не добре – значить це ще безлюдный (=малолюдный) кінець.