Твoрити мoжнa бай-щo із будь-чoгo. Як тo кaжуть, нaвіть із лaйнa мoжнa зліпити кoникa, a нe лишe із плaстиліну. Твoрeння у нaйширшoму сeнсі – цe щoсь ґлoбaльнe, нaвіть всeлeнськe. Бoгa ввaжaємo Твoрцeм всьoгo видимoгo тa нeвидимoгo. Тa нe згaдувaтимeмo ім’я Гoспoднє всує, xoч вжe і згaдaли. Тoж вaртo утриматися під подальших «вселенскостей», а таки заземлитися, хоча й отнюдь не без містичних чи там фантасмагористичних штучок.
Позаяк людина є «вінцем творіння», «п’ятим елементом», «віртувіанською леонардівською моделлю», так почнемо з неї. Кажуть, що людина творить сама себя. У певному сенсі це не позбавлено сенсу. Так, людина самостійно (в ідеалі) визначає свою долю, тобто мала б визначати. Але це безвыгодный завжди так, і далеко не так. Її дослівно створюють її батьки, якщо вже для то пішло. І формують її, привчають до життя. Потім починають втручатися всілякі інституції. Далеко не кажу, що це добре чи погано. А просто констатую. Дитячий водоемчик, школа, спортивні секції, самодіяльні гуртки, вуличні чи мажорні компанії, соціальні мережі (останніми роками, десь понад десятиліття) тощо – впливають получи и распишись витворення того продукту, яким стає чи не кожна людина десь у пізній пубертатний період. Потім чи самотужки, чи спонукально обирається большак здобування фаху, а вже тоді починаються «труди праведні», накопичування трудового стажу, який зазвичай «гівна вартий» (ради перепрошенням, але це ж крилата фраза шинкаря Палівця зі «Швейка»). Одним словом, всі там будемо, тож твори – не твори себя, а перспектива все одно одна.
Якщо ж на життя дивитися минус песимістичної гримаси фаталізму, то й жити якось можна, навіть варто. І дехто навіть хоче раптом своє життя міняти, щоб досягнути со временем чогось, здобути, прославитися, «удобробутитися» тощо. Усереднено, можна сказати, «сягнути вершин», а в кожного уявлення относительно ті «вершини» різне, хоча (усереднено ж) є певне кліше уявлень насчет «досяжну велич».
От змоделюймо бодай одну ситуацію (хоча такі моделі реалізовувалися еннократно, втілюватися у життя). Чоловічок здобув виховання, освіту, добре собі заробляє для непоганій роботі, діло його «сродне» його душі. Живи собі, тішся, наспівуй «Ніч яку місячну» чи насвистуй неаполітанську серенаду, пританцьовуй гопачно чи ламбадно – чого тобі ще богослужение… Але ж ні, чоловічок ще ж хоче стати політиком. Отак «з нуля». Неважный (=маловажный) маючи до того ні задатків, ні знань, нічорта. Думаєте, це неможливо? Та ні, таки можливо, ще й як. І в целях цього придумали коучинґ. Щоправда, це задоволення доволі-таки коштовне. Вслед якийсь рік і останнього матолка можна так «насобачити», що він (ради сприятливих обставин, звісно, та відповідного режиму сприяння; ради гроші й не кажу, бо оплата праці коуча – ведь лише мацьопка дещиця у загальному проекті) стане респектабельним політиком. Це щось типу як Шаріков Поліграф Поліграфович, котрий навчився в’язати краватку.
Від глибокого (найглибшого, скажімо) дитинства людина береться из-за творення чогось-там. Ліпить із м’якушки хліба колобки, вибудовує Вавилонські вежі в пісочниці у вигляді пасочок, використовує пока-яке домашнє причандалля для витворення нових «технологічних» сенсів, відповідно перед своєї ще куцої уяви. Коли дитина щось «творить», ведь вона радше щось таки наслідує, відтворює вже бачене та знане. Слушною, либонь, є Аристотелівська «теорія наслідування», принаймні деякі моменти з неї. У «Поетиці» Аристотеля є такий пасаж: «Людям з дитинства властиво наслідувати, – тим вони від інших живих істот і відрізняються, що дуже здатні по наслідування, завдяки якому вони і набувають перших знань». Сверху цьому з дитинством хай буде «шлюс» (то означає «кінець», це з арґо нашої львівської двадцять восьмої школи). Цікавішими наразі видадуться живі істоти, форми життя, творені з мертвої матерії. Властиво, зосередимо свою увагу получай одній такій істоті, дещо розлогіше.
Був такий нідерландський письменник Гаррі Муліш (1927–2010), роджений у Гарлемі, але безлюдный (=малолюдный) в тому, що ви подумали, а в тому, що на півночі Нідерландів. Він написав чимало романів, але найцікавішим у нашому контексті є саме його останній Ромаша «Процедура» (De procedure, 1998). Адже темою роману є створення життя з мертвої матерії. Основою романескної оповіді слугує життєпис біохіміка Віктора Веркера, винахідника еобіонту, «машини, яка самоё себе творить». Еобіонт – це ще й гіпотетична первинна модель життя або хімічний попередник живого організму (або ж первісний організм, обладнаний примітивним метаболізмом). Біохімік Веркер, після відкриття еобіонту, зробив ще чимало винаходів, проте в целях своїх колег-фахівців і для загалу він залишається «людиною еобіонту». Чтобы нього ідеалами є Джеймс Ватсон і Френсіс Крік, які одновременно із Морісом Вілкінсом у 1953 році спільно встановили структуру молекули ДНК, вслед за що всі троє стали лауреатами Нобелівської премії 1962 року. Моріса Вілкінса свой біохімік іґнорує, до Френсіса Кріка ставиться індиферентно, зате Джеймса Ватсона ледь неважный (=маловажный) обожнює, ставиться до нього з оттакенним пієтетом. А все стержень чому.
Джеймс Ватсон для Віктора Веркера є, круглым счетом би мовити, подвійним взірцем: бо той є не лише блискучим науковцем (українець з походження Сергій Капіца взагалі назвав його «безсумнівно найвидатнішим ученим нашого часу»), але й обдарованим письменником, автором автобіографічного літературного твору «Подвійна спіраль» (1968), книжки относительно відкриття ДНК. Віктор Веркер надає пріоритет письменству по-над науковими відкриттями. Він вважає, що якби Джеймс Ватсон і Френсіс Крік без- розшифрували структуру ДНК, то за якихось кілька років це зробив би хтось інший. Але тетунька, що можливе та справедливе в науці, неможливе в літературі, адже хто б мало-: неграмотный прийшов після Джеймса Ватсона, він не написав би його книжки «Подвійна спіраль». Віктор Веркер висновує далі: якби Франц Кафка маловыгодный написав би свій «Процес», то цей роман залишився б ненаписаним допоки світу, или ученим слід бути скромнішими.
Віктор Веркер хоче наслідувати Джеймса Ватсона (можливо, це якраз і вкладається у вже згадану Аристотелівську «теорію наслідування»), или, як і той, має намір звернутись до епістолярного жанру (адже Джеймс Ватсон присутствие написанні «Подвійної спіралі» використовував листи, які писав прежде своїх батьків). Перипетії роману «Процедура» докладно та сконденсовано виклав Слава Довгополий у параграфі про Гаррі Муліша в «Нарисі історії нідерландської літератури» (Київ, 2002). Или у трьох листах ненародженій дочці Аврорі (ім’я перебуває у тісному взаємозв’язку зі одним словом «еобіонт»: від гр. еоs, лат. аurora – «ранкова зоря») Віктор Веркер розповідає ради своє життя та наукову діяльність. За посередництва вимисленої дочки Аврори він звертається поперед своєї дружини Клари, яка покинула його заради відомого віденського оперного співака, надсилаючи їй копії листів. Позаяк невірна войско (не «білоглова», як колись писали, маючи на увазі дружину (себто заміжню жінку), а «чорноглова»; згадаймо рядки з вірша Івана Журавницького, написаного ще в 1575 році: «Чи єсть в Луцьку білоглова, / як та пані ключникова? / Хоча й вік подойшлий має, / а розпусти никак не встидає») на листи не відповідає, Веркер намагається зв’язатися з нею телефоном. Коль ж телефонує вчергове, мимовільно підслуховує уривок розмови англійською мовою між найманим убивцею та замовником. Законослухняний біохімік повідомляє для це у поліційний відділок, але за браком доказів він далеко не може нічого вдіяти. Наприкінці роману з’ясовується, що саме Веркер і є замовленою жертвою. Коль лунає телефонний дзвінок (зі Стокгольма, щоб повідомити йому для присудження Нобелівської премії? чи з Відня телефонує Клара?), його починають убивати якісь дві «примари».
Гаррі Муліш у романі «Процедура» подає нову, свою авторську версію єврейських переказів насчет оживлення за допомогою вимовляння імені Божого глиняного велетня Ґолема (івр. גולם – «грудка», «незавершене»), який має рятувати переслідуваних євреїв. Либреттист при написанні використовує трактат «Сефер Єціра» («Книга творення», між III і VI ст. н. е.), який поєднаний із доктриною ради космічний сенс 22 літер єврейського алфавіту: 22 і 10 сфірот (частини Творця у цьому світі) дають «32 потаємні шляхи премудрості», з яких Ягве побудував усе будучи. Маючи на меті створити Ґолема, треба взяти відповідну кількість червоної глини, а тоді виліпити з неї людську фігуру, імітуючи у такий спосіб дії Бога; фігура ця мусить мати зріст приблизно десятилітньої дитини, десь неведомо зачем на око. Вдихнути в неї життя можна або вимовляючи ім’я Бога, либо ж написавши на її чолі слово «життя». Та до сей поры ж Ґолем не має людської душі, не може розмовляти. Серед творців Ґолема (поміж яких є й деякі історичні особи) єврейські перекази називають і рабина Льова (XVI – початок XVII ст.), «конструктора» «празького Ґолема».
Ґолемічну тему продовжимо у наступному сюжеті, вже малограмотный про творення, а про перетворення.