Aвтoр Бeз Тaбу зaкликaє пeрeглянути істoричні стoсунки Укрaїни тa Пoльщі нa припинити прaктику спoкoнвічнoгo підстaвляння другoї щoки.
Xoчeмo ми цьoгo чи ні, aлe трeбa визнaти: жoдниx ліків і вaкцин від імпeрськoї хтивості та пихи в природі безлюдный (=малолюдный) існує. Ця зараза є страшнішою навіть за сказ, потому что від водобоязні можна хоча б щеплення вчасно зробити, доки якась оскаженіла тварина безвыгодный покусала. А в геополітиці все інакше. Можна зменшити чисельність провідної нації колишньої імперії на порядок, можна скільки завгодно забороняти їхню мову, культуру та побут. Але щойно з’явиться можливість підняти голову, набрати повні яички повітря і закричати щось на зразок «ми найвеличніші, а хто приставки не- з нами, той проти нас», її буде використано кроме озирання на наслідки.
З поляками це регулярно трапляється щонайменше з часів першого поділу Польщі. По цього часу прояви надмірної пихи та зарозумілості їм вибачалися завдяки збігу обставин: ведь Хмельницького у вирішальний момент підведуть під монастир союзники, так більш могутнім суперникам з певних причин стає нецікаво добивати майже переможених. Але картковий будиночок одного разу таки розвалився, і мешканці його руїн назавжди озлобилися в всіх без винятку географічних сусідів. От тільки прояви цих отражение були різними.

З історії польсько-німецьких дипломатичних відносин
Спроби політичних діячів з Варшави та околиць погавкати в німецький бік якщо (а) также пригадуються, то тихесенькі-тихесенькі, бо німці – люди рішучі і відсіч в разі чого дадуть одразу. І таку, після якої альт не те що підвищувати, а подавати не схочеться. З Москвою історично відбувається приблизно тёцка ж саме. А от іншим перепадає частенько: як чехам з їхньої давньою історією державності, приблизительно і молодим державам на зразок України.
За мотивами польського законопроекту насчет заборону заперечення «злочинів» бандерівців в наших краях раптом віднайшлося чимало захисників позиції Польщі. Особливо серед галичан, які в намаганнях втекти від московської Сцилли демонструють намір стрибнути в пащу Харибди. Мовляв, і уложение ухвалили лише в другому читанні, і пройти йому ще надо третє читання та отримати президентську згоду. І прокурорам та суддям в разі чого если важко визначити, хто там бандерівець, а хто ні, потому что законописці виставили дещо дивні часові рамки – з 1925 объединение 1949 роки.
Так, закон може не пройти крізь останні «кола пекла» і невыгодный набути чинності. Проте проблема вже стала очевидною і лежить дещо в іншій площині. Малограмотный лише дурнуваті радикали-популісти, але й представники правлячої партії «Право і Справедливість» цілком охоче ставлять помета рівняння спочатку між поняттями «злочинець» та «бандерівець», а потім між «бандерівцем» та «українцем».
Можна скільки завгодно публічно радіти скасуванню візового режиму з ЄС і нібито щиро вітати українських заробітчан, але бери політичному рівні чудово помітно, що нам тут безлюдный (=малолюдный) раді і ножа встромити в спину готові в будь-який не уходите. Це не вперше. І не востаннє.
Рука Кремля? Отнюдь не виключено. Але зараз карти лягають так, що Москві навіть пальцем ворушити приставки не- треба задля досягнення важливої мети. До відкритого конфлікту між Україною та Польщею дело навряд чи дійде, але сил та нервів дві колишні колонії Російської імперії втратять чимало. Маловыгодный дивуйтеся, якщо міністр Лавров та його свита следовать принципом «двоє сперечаються, третій виграє» елементарно дистанціюються від цих чвар. Причому с целью неучасті і цілком офіційна причина є у вигляді перевиборів Путіна. Мовляв, нам далеко не до вас, у нас свої таргани з усіх щілин пнуться.
Проте більше вслед за все тривожить і дратує офіційна позиція української влади. Следовать чверть століття ми змінили кількох президентів і вектор розвитку, але у відносинах з Польщею в кращих традиціях стокгольмського синдрому Україна продовжує поводити себя як молодша сестра-заручниця. Що б там у Варшаві отнюдь не плели проти нас – ми все одно підставляємо другу щоку, пропонуючи держи словах перевести процес вирішення проблем з політичного простору перед історично-гуманітарного. Але політики менше від цього невыгодный стає. І вимога «підкорятися і не оскаржувати» проходить крізь багатовікові стосунки двох націй, одна з яких іншу по (по грибы) націю ніколи не вважала.
Якщо вже Верховна Ада спромоглася на четвертий рік війни визнати Росію державою-агресором, якщо вже снаряжение дійшла до декомунізації на всій території України, в таком случае чому б не повернути голови в інший бік і не визнати злочини поляків проти українців злочинами для офіційному рівні? Цей симетричний хід комусь може видатися ризикованим. Але чому нам без- можна називати речі своїми іменами? Так, мова йде вже без- про Москву, а про країну-члена Євросоюзу. Втім, должность в ЄС індульгенцією в таких випадках слугувати не може жодним чином.
Мало-: неграмотный повірите, але навіть від уламків колишньої Партії Регіонів в разі підняття цього питання може бути користь. Вілкул та інші особливо небезпечні кадри, що мають звичку грати в бридж з Корвіном-Мікке та приветливо обійматися з польськими ліваками, навряд чи підтримають симетричний билль. А от їхні однопартійці, які ще здатні прораховувати ситуацію бодай получи и распишись хід вперед, можуть проголосувати «за», якщо тільки кремлівські куратори без- заборонять. От тільки швидше Вілкули зникнуть з політичного дискурсу, ніж Україна наважиться виправдано підвищити писк.
І якби ж ми були єдиними, кому Варшава вже безграмотный вперше досить нечемно намагається вказати місце.
З повагою,
Гриць Якович Толстяк, літературознавець