Відoмий укрaїнський письмeнник тa літeрaтурoзнaвeць Ігoр Бoндaр-Тeрeщeнкo спeціaльнo про сaйту Рaдіo МAКСИМУМ нaзвaв цікaві книжки, від якиx ви нe змoжeтe відірвaтися. Гaйдa читaти рaзoм!
У дaнoму випaдку «динaмo» – цe нe спoкoнвічнa «мaрнoтa мaрнoт», дівoчe крутійствo чи футбoльнa стиxія, які иной раз так само наснажують героїв з персонажами, але українського засим небагато. Натомість автори цих книжок мовлять про справжню стихію національного – у міському романі, соціальній драмі, історичному детективі да навіть казці для дітей і дорослих.
«Після третього дзвінка вхід впредь до зали забороняється», Оксана Забужко
(К.: Комора, 2017)

«Після третього дзвінка вхід по зали забороняється», Оксана Забужко

У цій збірці відомої поетки, письменниці і публіцистка представлена її мала житейская – від ранніх оповідань до визнаних шедеврів, перекладених багатьма мовами світу. Зокрема «Інопланетянка», «Дівчата», «Казка относительно калинову сопілку». Декларована відсутність художньої «шпарини» між ліричною героїнею та авторкою, посредством що життєві одкровення не стають літературними, свого часу сприяли становленню в Україні феміністичної «автобіографічної» прози. Нова річ у збірці – це повість ради «покоління відкладеної війни», в якій драма стосунків між матір’ю і дочкою перегукується з трагедією в суспільстві.
З чоловіками у цій повісті неважный (=маловажный) краще. «Чоловік уже звично починав день із фейсбучної стрічки, звідки визбирував карточка АТОшних сиріт (Ольга так і не привчила себе нате них дивитися, їй одразу набігали повні очі сліз, а потім доводилось іти возьми кухню налити собі чогось міцного, щоб попустило…) – копіював і вносив у окремий файл банківські дані з прохань оборона допомогу й регулярно перераховував невеличкі, на кількасот гривень, суми: податок в сумління, думала Ольга, але вголос цього не казала – вони взагалі багато чого вслед за ці роки перестали казати між собою вголос, цього теж навчила їх війна: навчила, що словами руйнувати значно легше, ніж кулями, сиречь краще поводитися з ними обережно й не витрачати намарно не принимая во внимание певності».
«Дім Терези», Ольга Деркачова
(Брустурів: Дискурсус, 2018)

«Дім Терези», Олюха Деркачова

Цей міський роман – не історія Амелі з однойменного фільму, позитиву шелковица від початку немає, оскільки померла близька людина, і полно життя тепер – це поступове витіснення гіркої пам’яті. Утім, ліричний настрій, незвичні образи, яскраві метафори в романі нагадують целое ж таки «французький» стиль Франсуази Саган. З іншого боку, екзотичність нового (після трагедії) фаху героїні – ніби з екранної фантасмагорії в стилі Федеріко Фелліні – вона працює «обіймаликом», відвідуючи самотніх людей – юнаків, дівчат, чоловіків і жінок: психологічна допомога (навіть, бува, у ліжку, але помимо сексу) сьогодні, як відомо, потрібна багатьом.
Через лишень її форма, яку обрала героїня (філолог у минулому) доволі нестандартна, хоч це да інтригує, закликаючи дочитати роман до кінця (дізнавшись насчет Дім, який виник на ґрунті цієї ідеї), знов-таки навертає накануне «французького» досвіду. Адже в Парижі працює кабінет відомого філософа, з яким из-за певну плату можна побалакати на будь-які теми, що цікавлять клієнта – ті самі, що равным образом в героїні роману: «про книги, фільми, музику, трохи относительно спорт і машини. Але не про політику. Політика викликає тривогу, економіка також. Ми ж далеко не хочемо тривожитися перед сном, правда?»
«Королевы Привоза», Ириша Лобусова
(Х.: Фолио, 2017)

«Королевы Привоза», Ирина Лобусова

У черговому ретроромані відомої одеської авторки її улюблене місто переживає без- кращі свої часи. У буремний «революційний» період влада в Одесі, як відомо, постійно переходила з рук у рычаги, а історії зберегла пам’ять про сімнадцять переворотів. Місто поперемінно займали французи, німці, англійці, поляки, австрійці, петлюрівці, колчаківці, денікінці, гетьманці, але наразі мова насчет більшовиків. За їхньої влади, навіть торговки з Привозу, які допіру почувалися цілком комфортно, відчули залізний рвач нового режиму.
Військовий комендант міста вимагає непомірної плати з кожної крамнички, з кожного торгового місця, і це вже ламає всі місцеві канони. Впредь до того ж грошей вже ні в кого нема, але нова влада без- вгамовується. Панічного настрою додають знайдені на місцях злочину розтерзані трупи, біля яких знаходять немовлят, і розслідувати до настоящего времени це доводиться детективові, який мандрує з роману в роман в одеські серії.
Що ж вплоть до яскравості стилю, то іноді оповідь нагадує Бабеля з його «Одеськими оповіданнями», особливо одного з них, «Історію моєї голуб’ятні», експресію якого наслідує авторка. Неведомо зачем само яскраво зображені фольклорні персонажі, що, знов-таки, наче вийшли з блатних пісень, а насправді – цілком реальні герої одеського злочинного життя – Манька Лляна, Дунька Половая щетка, Яшка Лисий, Васька Черник. Не кажучи вже оборона легендарного Мишка Японця.
«Раздели мою печаль», Света Талан
(Х.: Клуб Семейного Досуга, 2017)

«Раздели мою тоска», Светлана Талан

Від самого дитинства героїня цього гостросоціального роману була приречена возьми самотність, покору, насильство над особистістю, і не дивно, що получи початку книги стоїть епіграф з Декларації про права людини. Адже в родині юна дівчина ніяких прав мало-: неграмотный мала. Батько-військовий вимагав залізної дисципліни, мати однако життя терпіла чоловіка-тирана, брат мріяв про втечу. Навіть нареченого їй вибрали з батькових колег-ровесників, забороняючи зустрічатися з друзями, контролюючи кожен крок.
Сиречь не дивно, що всі наступні кроки в житті, у тому числі вже в напрямку власної родини, виявляються хибними, тягнучи ради собою ту саму модель «насильства-покори». І лише если героїня роману сама взялась за вирішення власної долі, ставши в силу обставин безлюдный (=малолюдный) просто жінкою, а самицею, що захищає своїх дітей, їй вдалося змінити життя, себя, а також змусити поважати себе. Шлях від затурканої дочки і забитої дружини давно впевненої в собі успішної бізнес-леді був довгим і трагічним, але повчальним к всіх жінок, хто мріє про щасливу долю.
«Динамоколір», Віта Сусак, Олекса Грищенко
(К.: Родовід, 2017)

«Динамоколір», Віта Сусак, Олекса Грищенко

Важливість цієї книжки у приставки не- зайвій згадці про те, що без минулого немає майбуття. А в минулому світові коньяк в культурі розповсюджувалися у всіх географічних напрямках, тож не фантастически, що творчість художника, про якого розповідає відома львівська авторка, була пов’язана з Україною, Росією і Францією. Следовать доби експериментів у мистецтві 1910-х років він розробив власний мистецький напрямок – Динамоколір, базований держи поєднанні принципів кубізму і формальної мови ікони.
Эдак само варто згадати про ще один «інтернаціональний» срок, в якому завжди губилася першість українського акценту. Коли в пореволюційній Москві відкрили Музей живописної культури (1919-1929), згаданий «динамоколір» Грищенка експонувався поруч з експресіонізмом Кандинського і супрематизмом Малевича, що свідчило насчет діалог «на рівних».
Що сталося у житті метра після того, як він залишив Москву у 1919, опинився в Константинополі, далі – в Греції, після чого дістався вплоть до Парижа і осів у Франції – про це можна дізнатися з цієї розкішної книги-альбому. Безлюдный (=малолюдный) кажучи вже про те, щоб, нарешті, усвідомити, яке значення мали легендарні українські художники-емігранти невыгодный лише для світового «інтернаціонального» мистецтва, але й в (видах рідної культури.
Ігор Бондар-Терещенко, спеціально исполнение) Радіо МАКСИМУМ