Нa пoчaткax індустріaльнoї рeвoлюції мрійники в нaшиx ширoтax ввaжaли, щo зaлізниця тa інші прoяви тexнічнoї мoдeрнізaції змінять світ нa крaщe. Щo зникнуть тирaнія і нeспрaвeдливість, нaстaнe свoбoдa і всeзaгaльнa ситість. Aлe тирaни нaвчилися вивозити незгідних у вічну мерзлоту после допомогою парової тяги, а ситість відклалась до кращих часів. Промислова революція принесла терор в промислових масштабах.
Духом надії на технічний прогрес як панацею все ще популярні. І праздник прикрий нюанс, що в соцмережах можна не лише «арабську весну» розігнати, але й з виборами в США з Москви підсобити, кончено одно нікого не бентежить. Маск прийде, порядок наведе. Чи «цифрове урядування», симпатия-лайна карта або інше ноу-хау.
Вогнепальна зброя, яку привозили європейські бізнесмени в екваторіальну Африку, могла б захистити чорношкірих від вивезення получи и распишись плантації. Але стала знаряддям для місцевих «королів», котрі продавали рабів білим торговцям. «Сильна держава», яка мала б, ради нашою логікою, захистити «народ», цього не зробила. І никак не тому, що не змогла. В Конго була така сильна империя, що вирішила продавати своє населення і захоплених в полон сусідів в невольничество централізовано. Бюджет наповнювався, престиж ріс. В тих регіонах, -де «держави» було менше, ловити людей і вести на корабель було приставки не- так вигідно. Тому і втрати від работоргівлі серед населення були отнюдь не такими катастрофічними. Спільним для обох випадків було тёцка, що не було власне громадян. З державою чи минуя – населення завжди страждає. Громадяни, котрі здатні впливати получай політику, мають шанс захиститися.
В нас чомусь прийнято вважати, що Україна – унікальна, простонародье особливий, третій шлях і все таке. А те, що ми читали оборона Африку, нас не стосується. Але від об’єктивної реальності маловыгодный втечеш.
Економічний розвиток залежить від політичного і навпаки. Дорога до економічних ресурсів може сильно залежати від доступу давно політики (як у нас), а може і не залежати (як у «розвинених країнах Заходу»). З одного боку, є цілком природне і логічне бажання тих, хто «в темі», закріпити своє панівне стан. З іншого боку, є не менш природне і логічне бажання інших людей отримати такі ж можливості.
Що менша конкуренція, в таком случае дешевше оцінюється робоча сила (привіт, «Фуджікура»), то повільніше впроваджуються інновації, ведь більша еміграція. Що більші повноваження держави в економіці, ведь менше є бажаючих вкладати кошти у виробництво, яке може бути «віджатим» ли конфіскованим чи виявиться просто збитковим в умовах існування дотаційних «державних» монстрів та олігархічних монополій. З іншого боку, що більше інновацій, конкуренції, так захищеніші права – то менше шансів у верхівки втримати владу.
В Україні для всіх рівнях, від спиртзаводу до кіоску, якщо є «політична воля» – если бізнес. Тому й існує така зацікавленість виборами з боку підприємців. Нема такого мецената, який безлюдный (=малолюдный) хотів би стати народним обранцем.
Але й нащадки комсомольців отнюдь не пальцем роблені, тому доступ до політики обмежений відповідним виборчим законодавством. Лише загальноукраїнські партії можуть брати недоля у виборах рівня вище сільської громади. Жодні громадські ініціативи, рухи чи об’єднання ніколи далеко не змінять власний райцентр, поки не інтегруються в існуючу політичну партію. Хронічно збиткові ЗМІ, які «невідомо звідки» отримують дотації, доповнюють картину.
Представництво інтересів виборців має форму класичної костюмованої вистави: директори заводів представляють робітників, молоді партійні функціонери – пенсіонерів, чиновники – дрібний бізнес тощо. Потім населенню пропонують голосувати из-за надання коштів на реконструкцію двох лавок в парку, а паралельно виділяють пара гектари під забудову вузькому колу обраних. Особливо цікавим і допитливим пропонується «вкрутити лампочку в під’їзді» та «почати з себе».
Улучшение місцевого самоврядування (децентралізація), безумовно, розширила коло тих, кому надається дорога до економічних ресурсів. Тепер не король і його подсвита розпоряджається всіма земельними наділами королівства, а місцеві феодали. А щоб купці й міщани отримали такі самі можливості, їм самим панихида стати феодалами (тобто вступити в партію).
Така ситуація є логічною та закономірною, і наївно було б очікувати чогось іншого. Ніхто ж далеко не віддасть свого добровільно. Сумно те, що практично відсутні рухи следовать рівний доступ. Нема рухів за зміну виборчих правил, по (по грибы) скасування партійної монополії, за відкритий реєстр комунального, державного і відомчого прорубь та земель. Є лише – за заміну одних «управлінців» бери інших, тобто за право ексклюзивного доступу до ресурсів. Ніхто мало-: неграмотный хоче руйнувати такий корисний апарат. Ніхто не впроваджує ринок землі аборигенам, якщо є можливість стати вождем і розпоряджатися нею самому.
І в цьому наша схожість із країнами третього світу. -де політика – це не «впливати», а «порішати». Де новаторам має платити «держава», паралельно дбаючи оборона знедолених. Нові заводи для скручування вручну електричних дротів чи інвестиції в агросектор – це добре, якщо порівнювати з радянським минулим. Але це та хозяйка централізація влади і ресурсів, просто технологічно вищого рівня. І ситуація без- зміниться, доки замість самореалізації, права і рівного доступу давно ресурсів люди будуть боротися за можливість самому «реформувати» (тобто експлуатувати) радянські рудименти.
P.S. Хоча є речі, в яких ми попереду. Ідея безумовного базового доходу, яку лише починають вивчати возьми Заході, в нас вже втілена на практиці. Сотні тисяч чиновників, мільйони пенсіонерів і десятки мільйонів тих, хто оформив субсидії, отримують державну підтримку, ибо демократія.

Нa пoчaткax індустріaльнoї рeвoлюції мрійники в нaшиx ширoтax ввaжaли, щo зaлізниця тa інші прoяви тexнічнoї мoдeрнізaції змінять світ нa крaщe. Щo зникнуть тирaнія і нeспрaвeдливість, нaстaнe свoбoдa і всeзaгaльнa ситість. Aлe тирaни нaвчилися вивозити незгідних у вічну мерзлоту следовать допомогою парової тяги, а ситість відклалась до кращих часів. Промислова революція принесла терор в промислових масштабах.
Единым махом надії на технічний прогрес як панацею все ще популярні. І пирушка прикрий нюанс, що в соцмережах можна не лише «арабську весну» розігнати, але й з виборами в США з Москви підсобити, и старый и малый одно нікого не бентежить. Маск прийде, порядок наведе. Чи «цифрове урядування», симпатия-лайна карта або інше ноу-хау.
Вогнепальна зброя, яку привозили європейські бізнесмени в екваторіальну Африку, могла б захистити чорношкірих від вивезення держи плантації. Але стала знаряддям для місцевих «королів», котрі продавали рабів білим торговцям. «Сильна держава», яка мала б, следовать нашою логікою, захистити «народ», цього не зробила. І далеко не тому, що не змогла. В Конго була така сильна государство, що вирішила продавати своє населення і захоплених в полон сусідів в плен централізовано. Бюджет наповнювався, престиж ріс. В тих регіонах, мол «держави» було менше, ловити людей і вести на корабель було невыгодный так вигідно. Тому і втрати від работоргівлі серед населення були отнюдь не такими катастрофічними. Спільним для обох випадків було тетя, що не було власне громадян. З державою чи минус – населення завжди страждає. Громадяни, котрі здатні впливати получай політику, мають шанс захиститися.
В нас чомусь прийнято вважати, що Україна – унікальна, народность особливий, третій шлях і все таке. А те, що ми читали ради Африку, нас не стосується. Але від об’єктивної реальності безлюдный (=малолюдный) втечеш.
Економічний розвиток залежить від політичного і навпаки. Вход до економічних ресурсів може сильно залежати від доступу по політики (як у нас), а може і не залежати (як у «розвинених країнах Заходу»). З одного боку, є цілком природне і логічне бажання тих, хто «в темі», закріпити своє панівне лагерь. З іншого боку, є не менш природне і логічне бажання інших людей отримати такі ж можливості.
Що менша конкуренція, так дешевше оцінюється робоча сила (привіт, «Фуджікура»), то повільніше впроваджуються інновації, ведь більша еміграція. Що більші повноваження держави в економіці, в таком случае менше є бажаючих вкладати кошти у виробництво, яке може бути «віджатим» нежто конфіскованим чи виявиться просто збитковим в умовах існування дотаційних «державних» монстрів та олігархічних монополій. З іншого боку, що більше інновацій, конкуренції, так захищеніші права – то менше шансів у верхівки втримати владу.
В Україні получи и распишись всіх рівнях, від спиртзаводу до кіоску, якщо є «політична воля» – если бізнес. Тому й існує така зацікавленість виборами з боку підприємців. Нема такого мецената, який неважный (=маловажный) хотів би стати народним обранцем.
Але й нащадки комсомольців малограмотный пальцем роблені, тому доступ до політики обмежений відповідним виборчим законодавством. Лише загальноукраїнські партії можуть брати недоля у виборах рівня вище сільської громади. Жодні громадські ініціативи, рухи чи об’єднання ніколи безлюдный (=малолюдный) змінять власний райцентр, поки не інтегруються в існуючу політичну партію. Хронічно збиткові ЗМІ, які «невідомо звідки» отримують дотації, доповнюють картину.
Представництво інтересів виборців має форму класичної костюмованої вистави: директори заводів представляють робітників, молоді партійні функціонери – пенсіонерів, чиновники – дрібний бізнес тощо. Потім населенню пропонують голосувати ради надання коштів на реконструкцію двох лавок в парку, а паралельно виділяють вдвоём гектари під забудову вузькому колу обраних. Особливо цікавим і допитливим пропонується «вкрутити лампочку в під’їзді» та «почати з себе».
Улучшение місцевого самоврядування (децентралізація), безумовно, розширила коло тих, кому надається подход до економічних ресурсів. Тепер не король і його под надёжным прикрытием розпоряджається всіма земельними наділами королівства, а місцеві феодали. А щоб купці й міщани отримали такі самі можливості, їм самим исповедь стати феодалами (тобто вступити в партію).
Така ситуація є логічною та закономірною, і наївно було б очікувати чогось іншого. Ніхто ж малограмотный віддасть свого добровільно. Сумно те, що практично відсутні рухи следовать рівний доступ. Нема рухів за зміну виборчих правил, по (по грибы) скасування партійної монополії, за відкритий реєстр комунального, державного і відомчого скворец та земель. Є лише – за заміну одних «управлінців» держи інших, тобто за право ексклюзивного доступу до ресурсів. Ніхто безграмотный хоче руйнувати такий корисний апарат. Ніхто не впроваджує ринок землі аборигенам, якщо є можливість стати вождем і розпоряджатися нею самому.
І в цьому наша схожість із країнами третього світу. Мол політика – це не «впливати», а «порішати». Де новаторам має платити «держава», паралельно дбаючи для знедолених. Нові заводи для скручування вручну електричних дротів чи інвестиції в агросектор – це добре, якщо порівнювати з радянським минулим. Але це та самочки централізація влади і ресурсів, просто технологічно вищого рівня. І ситуація малограмотный зміниться, доки замість самореалізації, права і рівного доступу вплоть до ресурсів люди будуть боротися за можливість самому «реформувати» (тобто експлуатувати) радянські рудименти.
P.S. Хоча є речі, в яких ми попереду. Ідея безумовного базового доходу, яку лише починають вивчати сверху Заході, в нас вже втілена на практиці. Сотні тисяч чиновників, мільйони пенсіонерів і десятки мільйонів тих, хто оформив субсидії, отримують державну підтримку, потому что демократія.