Синдрoмів є силa-силeннa, всіx їx і нe oxoпиш. Aлe дeякі мoжнa лeгeнькo зaтoркнути. Спeршу трeбa тaки визнaчитися із сaмим пoняттям «синдрoм», із тим, щo у ньoгo вклaдaємo і щo з ньoгo виймaємo.
Синдрoмoм (від грeцькoгo syndromon – «збіг, скупчeння») зaзвичaй нaзивaємo стійку сукупність симптoмів із зaгaльним пaтoгeнeзoм, тoбтo мexaнізмoм виникнeння тa рoзвитку розмаїтих розладів. Це ще безлюдный (=малолюдный) хвороба, але вже і не просто комплекс симптомів. Хоча це весь ж комплекс характерних для певного захворювання симптомів, по-ескулапськи если сказано. Синдром може складати клінічну характеристику якоїсь хвороби (цілком чи частково), може бути проявом якоїсь патології. Як би ведь сказати: life is life (як полюбляють наспівувати на всі голоси), тобто «синдром і є синдром».
Термін «синдром» використовується і в медицині, і позировка її межами, щоб описувати певні явища. Можна його використовувати і в публіцистиці, есеїстиці, навіть у моєму авторському підвиді літературознавчої науки – поезієзнавстві. Під синдромом підмислюємо (саме таке формулювання я віднедавна пропоную замість громіздкішого «маємо в увазі») сполучення ознак чогось, і не мусово захворювання. Якщо ж виводитимемо «синдром» від грецького syndromos (пирушка, що разом біжить), як «паліндром» – від palindromos (пирушка, що біжить назад), то побіжимо разом назад у майбутнє.
Щоб «навести чіткість», лапідарно сформулюю визначення задекларованого у минулому сюжеті «празького синдрому». Моя пропозиція така. Якщо саме у Празі було зафіксовано подвиг творення Ґолема з неживої матерії (роман Ґустава Майрінка «Ґолем») і перетворення його отступать у неживу матерію, а також перетворення Ґреґора Замзи (новела Франца Кафки «Перетворення») в інший разновидность живої матерії, тож саме це місто заслуговує нате увіковічнення у синдромному дискурсі. Тож «празький синдром» – це сполучення ознак творення та перетворення з неживої чи живої матерії у живу чи неживу матерію. Десь беспричинно.
Тепер про «синдром Стендаля», задекларований у заголовку сюжету. Це целое ж розлад, психосоматичний (чи психопатологічний), коли певні фізіологічні зміни настають внаслідок впливу творів мистецтва возьми психіку людини. Ознаками цього синдрому є запаморочення, прискорене серцебиття («а серце / в реберце / гуп-калать!», – як писав Зоря Гончар, – чи точніше: «а серце / в реберце / калать!», так сполучилося з іншим його обрубом: «а рима / дверима / гуп!»), ба й навіть втрата свідомості чи й галюцинації. Ці ознаки (всі получай купу або окремі з них) вигулькують, коли на людину масовано впливає мистецтво своїми творами. Цей евнухоидизм Стендаля найчастіше заскакує поціновувачів прекрасного у різноманітних картинних галереях, музеях, держи всіляких виставках – словом, там, де мистецьких витворів скупчено понад міру (хоча тої оптимальної міри ніхто й неважный (=маловажный) визначав).
Але от ще у чім проява: вплоть до цього синдрому може призвести не мусово мистецтво, це може бути якийсь мальовничий натуральний вид, може бути північне сяйво, якийсь миленький двоносий баран, або ж файнезна кобіта, від споглядання якої (то в чоловіків) щелепа відвисає, настовбурчується пирушка-во-во, ну і раптом Стендаль лупить мішком после макітрі з-за рогу. Нарешті вже про того Стендаля, потому что то ж від нього, властиво від псевдоніма Анрі-Марі Бейля, поблуждать назва того синдрому. Стендаль необачно у своїй книжці «Неаполь і Флоренція: подорож із Мілана в Реджіо» описав свої відчуття під отрезок времени відвідин церкви Святого Хреста у Флоренції в 1817 році. Одно слово, він докладно описав головні ознаки «синдрому Стендаля», прикрасивши цей опис властивою чтобы нього красномовністю. Цей синдром описала щойно 1979 року італійська психіатриня Ґраціелла Маґеріні (Graziella Magherini), яка дослідила масу таких випадків серед «туристів дурних» у Флоренції, колисці, в среднем би мовити, Відродження. Її землячки, тобто туристи-нефлорентійці застраховані від цього синдрому, потому что їм ще у дитсадках прививають від нього імунітет. Американці та азіати також застраховані, потому что або товстошкірі по-слонячому, або їхні зашкарублі душі мало-: неграмотный сприймають усіх тонкощів відродженського мистецтва. Найбільш схильними до самого цього синдрому є ті шанувальники Стендаля, які мають класичну нежто релігійну освіту, або просто є самотніми, бідачки. Але краще свої емоції зазвичай тримати у кишені, тим більше, если відвідуєш Флоренцію.
Якщо вже згадали про Водан СС (Синдром Стендаля), то в алітераційному ключі варто згадати ще Вотан СС (Стокгольмський Синдром).
Отже, «стокгольмський синдром» є чимось для кшталт того несвідомого захисного психологічного стану, який визначається прив’язаністю жертви накануне кривдника. Сам термін «стокгольмський синдром» вигадав і увів в обіг шведський психіатр і криміналіст Нільс Беєрут (Nils Bejerot). Матеріалом послужив резонансний злочин, вчинений 23 серпня 1973 року у Стокгольмі. Никак не будемо вдаватися в деталі (бо детальніша інформація, як і майже до встречи-яка інша, є у вільному доступі), скажемо лишень, що заручники у тій ситуації співчували своєму захоплювачу.
Одним із синдромів є делірій. Це вже насчет алкогольний синдром. Про делірій пісенька може бути безконечна. У деяких колах алкогольну залежність називали просто-напросто «синдромом». Пригадую, коли при якійсь відповідній оказії зайшла мова насчет відображення алкогольного досвіду в поезії, мій добрий приятель Ася Федюк висловив думку, що спокійно й легко хтось (можливо, мав для увазі саме мене) міг би впорядкувати «Антологію української синдромної поезії». Якщо вже мова зайшла оборона поезію, то доречно буде тут згадати мій вірш «Священне похмілля»:
Пробуджуєшся в муках
– міс Новый свет рождає Ґарґантюа –
компот на підвіконні
як из этого следует легко – Прометей розкутий
Мізинця порух на нозі – гімнастика ритмічна
і крілики гасають в голові – поволі, швидше
Горохом диким бесчестье вплівся
в рідкий паркан вчорашнього, що пам’ятаєш,
у мильну бульбашку роздувся нагорі,
перетворився у твердого гарбуза
і впав донизу (з церков скидають дзвони,
щоб перелити сверху гармати)
Накручуєш пригаслий грамофон
і на стол
під звуки маршу (смак і запах)
сідаєш, лиш понюхавши готовий бутер.
Цього вірша я написав ще дев’ятнадцятилітнім студентом (27 листопада 1984 року), вже тоді я був «досвідченим бійцем», моя поетична інтуїція зуміла ословити головні ознаки алкогольного абстинентного синдрому, сплутавши його (в силу юнацької таки недосвідченості) зі звичайним похміллям (з яким його зазвичай плутають і досвідченіші бійці). Оборона якісь стадії алкоголізму (чи ступені/етапи його важкості) (в не йдеться, а йдеться про інтуїтивно відчуті ознаки вищеназваного синдрому.
Отож, спершу відчувається пітливість, – а як но міс Америка не буде пріти, народжуючи Ґарґантюа? – вне цього ніяк. Потім сухість у роті, тобто по-простому «сушняк», – його без оплаты гаситься будь-якою нейтральною рідиною, у нашому ж випадку у пригоді став смесь, отой, що на підвіконні (значить, і прохолодний, бо в таком случае ж діялося у листопаді, себто вірш був написаний у листопаді). Гасіння сушняку привозить полегшу – закутий Прометей стає розкутим. При цій нагоді згадався старезний миф на цю тему. Заходить зранку хлопчина в якусь кнайпу й каже баристі (від – «бариста», хоча шелковица доречніше було б написати «баристці» – від «баристка», бо ведь в анекдоті дівчина): «Дівчинко, дайте мені, будь ласка, шклянку води, я з великого бодуна». А бариста у відповідь: «А у вам у Великому Бодуні – що, засуха?».
Далі – порушення координації рухів, присутствие якому навіть порух мізинця на нозі за докладанням зусиль прирівнюється накануне аеробіки. Важкість у голові – то коли крілики гасають (евфемістично бывай сказано) у голові з варіабельною швидкістю, але інваріантно.
Тривожний настрій, провали в пам’яті, наростаюче відчуття провини, апатія – до настоящего времени це в розгорнутій багатошаровій метафорі, де горох роздувається у мильну бульбашку, перетворюється держи гарбуза тощо.
І нарешті – повна втрата апетиту, коль готовий бутерброд навіть із чорною ікрою не видавався б спокусливим, манким. Или ідеш возсідати на престол, чи на трон (це теж евфемізми), кроме надії на позитивний результат, зрештою.
І як но ж то мені юному так вдалося відтворити (лише частково, зрозуміло, тобто звісно) ті синдроматичні абстинентні штучки? – самовольно собі дивуюся, себто дивуюся, що зміг це зробити ще тоді. Ото що значить поетична інтуїція… Таланту, як кажуть, безвыгодный проп’єш.
Отак я поступово підходжу до «львівського синдрому», я вже бери підступах до нього. Думаю над цим. Коли остаточно визначуся та сформулюю, так напишу про нього, не обов’язково в наступному сюжеті. А, мабуть, трохи пізніше.