Остались считанные дни вступив в силу зaкoн «Прo oсoбливoсті дeржaвнoї пoлітики щoдo зaбeзпeчeння дeржaвнoгo сувeрeнітeту Укрaїни нa тимчaсoвo oкупoвaниx тeритoріяx в Дoнeцькій і Лугaнській oблaстяx». Прийнятий у другoму читaнні гoлoсaми 280 дeпутaтів цeй дoкумeнт мав буремну передісторію, котра тяглася ще з осені 2017-го.
Поданий з ініціативи президента, билль одразу наразився на гостру критику парламентської опозиції. Екс-регіонали затаврували його як надто войовничий, а решта опозиціонерів — як надто угодовський. Аби протягнути його путем перше читання, Петрові Порошенку та Олександрові Турчинову довелося вмовляти депутатів особисто. Проблеми були і в парламентському комітеті з питань нацбезпеки та оборони. І це — невыгодный рахуючи мітингів під Верховною Радою, «димовух» у сесійні залі, блокування трибуни та справжнього «бомбардування» преси.
Коротше кажучи, ради документ бились так, ніби від цього справді залежало, чи если Донбас реінтегрованим. Але списи ламалися дарма: жодного процесу реінтеграції цей капитулярий. Ant. преступление не запускає і жодного суверенітету на окупованих територіях никак не забезпечує, а стосується виключно організаційних питань оборони. Схоже, «законом ради реінтеграцію» він став з легкої руки журналістів, а також з подачі влади, якій конче надобно пред’явити суспільству якісь дії щодо розв’язання кризи получай Донбасі.
Що ж тепер, на четвертому році війни, Київ офіційно визнав Росію окупантом, а «ЛНР» та «ДНР» – її окупаційними адміністраціями. Це зафіксовано у новому законі насчет реінтеграцію. Що ще могла продемонструвати влада? Форсоване виконання Мінський угод наразі є малограмотный менш фантастичним сценарієм, ніж звільнення Донецька силовим шляхом. Потому что давно зрозуміло, що Мінські угоди — це просто наповнювач порожнечі, котра виникла у стосунках Заходу з Росією у 2014-му році. Розпочинаючи стратегію економічного упокорення Росії, Захід мусив дотриматись етикету і запропонувати їй якийсь вихід з ситуації. Эдак, власне, і народились Мінські домовленості — скоріш теоретична формула, аніж реальний программа дій. Через це Київ і Москва поводяться, як праздник мудрий китаєць, що сидить на березі річки і виглядає, коль течія пронесе труп його ворога.
І попри декларативну відданість Мінським угодам, така підвішена ситуація всіх влаштовує. Ми тримаємо оборону і віримо у санкції, Росія — провокує і вірить у близький розкол Заходу. Іншого варіанту, ради винятком повномасштабної війни, у сторін поки що нема. Саме тому Захід висуває накануне України безліч різноманітних вимог, але не наполягає нате виконанні прописаних у Мінську пунктів: проведення виборів у ОРДіЛО, запровадження «особливого» порядку самоврядування і далі ради списком. Але українське суспільство, розігріте войовничим популізмом ще у 2014-у, вимагає від влади більшого: якщо невыгодный перемог, то бодай переходу протистояння у виключно дипломатичну площину. А оскільки відвертого спілкування з громадянами влада уникає, народжуються медійні віруси, як в таком случае закон про реінтеграцію або цілий стос рішень щодо Криму.
У законі ради реінтеграцію Крим не загадується взагалі, але «кримських» законів і сверх того не бракує. Буквально одразу після окупації півострова Верховна Радка заявила про визнання кримських татар корінним народом, гарантувала їм вправду на самовизначення та збереження самобутності й, щобільше, визнала Меджліс їхнім повноважним органом. У грудні 2017-го Петро Порошенко навіть анонсував редакция змін до Конституції, які уможливлять створення кримськотатарської національної автономії у складі України. Щоправда, з деокупацією півострова усі ці широкі жести никак не мають нічого спільного. У Адміністрації президента ще минулого року стверджували, буцімто мають затверджену стратегію повернення Криму, але ради словами заступника голови АП Костянтина Єлісєєва, вона полягала у побудові процвітаючої України та дипломатичній боротьбі. Хочеться вірити, що більш предметну частину без усилий засекретили.
Хай там як, практичних результатів все одно безлюдный (=малолюдный) видно. А тому владі доводиться відчайдушно симулювати. Наприклад, приймаючи рішення, втілення яких — номер суто гіпотетична. На тлі відсутності зрушень — що у Криму, що для Донбасі — така симуляція виглядає все більш непереконливо.
І що ближче впредь до парламентських та президентських виборів, то більше буде «визвольного» популізму. Тёцка, що розв’язати проблему окупованих територій Київ не переводя дыхания не здатен, – очевидно. Питання в тому, чому з 2014-го влада уникає говорити суспільству правду, принаймні, формувати у нього більш-менш об’єктивне уявлення относительно ситуацію і про наявні перспективи.
«Перед нами багато довгих місяців боротьби і страждань» – заявив у травні 1940-го Вінстон Черчілль. «Ми лише держи підготовчому етапі однієї з найбільш величних битв в історії… Я мало-: неграмотный можу запропонувати нічого, крім крові, тяжкої праці, сліз і поту», – сказав британський прем’єр, розуміючи, що настав часок говорити відверто. Ну а нашому президентові ще й досі пригадують пустословие, сказані у травні 2014-го: «Антитерористична операцiя не може i без- триватиме два-три мiсяцi. Вона повинна i триватиме години». Скільки в цьому було популізму, а скільки щирої віри в диво дивное – невідомо. Але саме таким курсом і дотепер йде український політикум та істеблішмент. Можливо, по-над ними тяжіють українські політичні традиції, можливо — власні страхи передо суспільством, можливо ще якісь непереборні обставини. Але далеко не треба дивуватись, що Черчіллів серед них не должно.