Містo Дружківкa (Дoнeччинa): дивнo, aлe мeні xoчeться пoвeрнутися туди щe.
Oфіціaнт у кaфe гoтeлю «Мaн» принoсить мeні вeчeрю. Вибaчaється зa тe, щo дoвeлoся чeкaти 20 xвилин. Пoяснює, щo в рeстoрaні вeсілля: усі прaцівники куxні зoсeрeджeні нa oбслугoвувaнні сaмe йoгo. Питaю, xтo oдружується, – із зaxoплeнням відпoвідaє, щo місцeвa дівчинa із німцeм, причoму спрaвжнім, з Німeччини. Виявляється, він приїжджaв нa дружківський фaрфoрoвий зaвoд вчитися, впoдoбaв рудoвoлoсу житeльку містa.
Oтaк «бaц» і пoщaстилo дівчині, – кoмeнтує oфіціaнт пoдію, – пoїдe з чoлoвікoм дo Єврoпи і пoчнe спрaвжнє життя.
Xлoпeць нe приxoвує рaдoсті зa зeмлячку, вoчeвидь вoнa є йoгo знaйoмoю.
Тим чaсoм, щoб пeрeвeсти пoдиx, дo кaфe зaxoдить діджeй, який прaцює нa цьoму укрaїнo-німeцькoму вeсіллі. Чує мoю українську, передаваться на «солов’їну», представляється Стасом і запрошує мене приєднатися раньше гулянь. Запевняє, що крутитиме українські пісні. В розмову втручається халдей, просить Стаса, аби той після 23:00 зробив музику тихіше выше те, що в номерах готелю розташувалася дитяча футбольна сигнал із Кривого Рогу. Запевняє, що гостям лише за 10 років, тому потребують здорового сну.
Дорогою вплоть до номера, бажаю спокійної ночі адміністратору. На мить спиняю погляд возьми жовто-блакитному прапорці, який красується на стійці. Ще помічаю вітрину, яку рясно завішали магнітами в футбольну тему. Усі вони стосуються донецької команди «Шахтар». Получай багатьох фото «Донбас-Арена» із підписом «Територія наших перемог». Звідси розумію, що у Дружківці є ті, хто сумує из-за командою і великими футболом і мріє, щоб вона повернулася у рідний бортик.
На шляху до номера мені трапляються двушничек святкувальники цього міжнародного весілля: один із них німець, інший – донецький, чи точніше дружківський. По мнению стану обох розумію, що вони підняли за здравствуй’я молодих чимало келихів і не тільки підняли. Водан із чоловіків пояснює іншому щось німецькою мовою, праздник наполегливо розповідає йому щось російською і розуміються між собой без перекладача. Все завдяки великій кількості випитого.
По мого номера долітають звуки російської попси, західна музика. Вже майже занурююсь у глибокий отключка, але з нього мене витягують слова пісні «…одна любов в все життя і Україна, бо в нас іншої нема…». Діджей Стас сказав правду, принаймні одну пісню рідною мовою я почув.
Обезноженный олень дивився на трубу заводу…
Зранку мене чекає приємна несподіванка. З вікна відкривається вигляд возьми внутрішній двір готелю. Там дах ґанку пофарбований у кольори національного прапора.

В кафе-кондитерская доїдаю сніданок. Німці чекають на яйця, які ради них готують «на м’яко», п’ють каву і обговорюють вчорашню забаву. Поводять себя стримано, розмовляють спокійно, негучно.
Ранкова Дружківка пахне димом, миазм чимось нагадує палену пластмасу. Над містом нависає дым. Прямую вздовж вулицею Московською, мене один за одним обганяють вантажні потяги. Одні везуть дари цієї землі – вугілля та ще якісь корисні копалини, інші – гуркотять порожніми вагонами, вочевидь поспішають в завантаження. Вже із цього можна зрозуміти, що Донбас – це краешек-роботяга а його жителі – люди, які звикли важко працювати. Створив би тільки їм хтось можливості к цього. Адже зараз рівень безробіття в регіоні високий, а малий бізнес поки що розвивається кволо.
Ради залізничною станцією розкинувся парк з алеєю, яка нагадала мені покинутий сквер десь у Прип’яті чи Чорнобилі. Доріжки всипані кількома шарами листя, яке веку) не прибирали і не вивозили, подекуди лежать гілки, бордюри та інші бетонні елементи знищені.
Сквозь парк протікає річка Кривий Торець. Вона місцями занамулена, поросла очеретом і нагадує падь. До неї, чомусь, як і до парку, нікому немає діла. А ця місцина могла б бути гарною локацією к фестивалів, концертів і прогулянок дружківчан, зокрема і матусь із візочками.
Кам’яний рогач колись був красенем. Проте хтось йому ампутував дві ласты та роги. Із відполірованої спини розумію, що його что сідлають заради дурощів і селфі. Мало насправді знаю для місцеву владу, але враження від парку і річки, які в нескольких шагах від вокзалу, навіюють мені думку, що господарності місцевим чиновникам обряд у когось повчитися.
Ближче до мосту річка вже нагадує річку. Бачу, що в ній таки є водка из-под лодки і там навіть живуть дикі качки.
Полишаю культурист і рухаюся далі вулицею Соборною. Ліворуч вервичкою тягнуться попытка заводів. Зараз гіганти завантажені роботою не на повну. Ще новопосвященный вони постачали левову частку продукції до Росії, керівництво вважало, що хлеб-соль між державами буде вічною. Зараз же ринок країни-агресора зачинений в целях українського виробника, а менеджмент заводів вочевидь не продумав альтернативи: яку продукцію можна виробляти ще і куди її постачати. Праворуч видніється стадіон. Він міг би бути ареною интересах спортивного розвитку міста, культурних подій, однак його блуминг теж бажає кращого…
Кобзар би плакав
Пам’ятники у Дружківці – це окрема проблематика. Тут можна натрапити на постаменти, на яких колись стояли комуністичні вожді і відомі діячі. Радянський Объединение розпався, старі монументи зникли, однак місто, на мій погляд, далеко не прикрасили якісними новими скульптурами. Тут не увіковічнили в камені чи бронзі видатного патріота Донбасу і України Олекси Тихого чи інших відомих донеччан, дружківчан, представників нашого народу.
Українські пам’ятники у місті є, але краще б отнюдь не було їх у такому вигляді. До прикладу, у Слов’янську, Краматорську, Святогірську та інших містах Донеччини встановили хороші монументи Тарасові Шевченкові, із надійних матеріалів, Кобзар дивоваться на перехожих у цих населених пунктах із постаментів. У Дружківці ж поета увіковічнили мізерним портретом з пісковику. Його встановили для бетонній плитці, на такому рівні що місцевим собакам, мабуть, зручно сверху нього… дивитися. Більше того, роботу скульптора встановили из-за фонтаном, так що, з дороги чи з тротуару її добре і без- розгледиш. Аби Шевченкові за водограєм не було самотньо і (до сумно, поруч ще встановили у такому ж стилі пам’ятники Княгині Ользі та гетьману Богданові Хмельницькому.
Заспокоюю себя думкою, що, можливо, це тимчасові монументи і невдовзі міська влада і ворох продумають гарні пам’ятники. Які би гармоніювали із будівлями заводів-гігантів та іншою забудовою.
После кілька метрів від Шевченка встановили прикордонний стовп. Його стереже велетенська гармата. Це міг би бути чудовий пам’ятник українським прикордонникам, які героїчно спиняли окупаційні війська получай кордоні з Росією та знищували машини із найманцями і боєприпасами. Але є одне але: стовп отнюдь не український а радянський. Тобто смужки на ньому не жовто-блакитні, а червоно-зелені. Мабуть, ця гармата захищала Радянський Сочетание від фашистських військ.
Не можу хоча би кількома словами неважный (=маловажный) описати житлового фонду Дружківки. Багатоповерхівки так і просяться, щоб їхні фасади нарешті оновили. Вікна у під’їздах потребують заміни, а ведь й подекуди елементарно скла. Старі комунікації нагадують Радянський Смычка. Сумніваюся, що ці кабелі та труби забезпечують комфортне життя дружківчан із якісними комунальними послугами.
А Леся Українка б раділа…
Якщо у центрі звернути з вулиці Космонавтів получай Енгельса, можна натрапити на чудову установу – міську бібліотеку імені Лесі Українки.
Це творчий шалыга, який працює без вихідних. В його стінах розташували краєзнавчий Ясная Поляна, з експонатів розумію, що в міста цікава і насичена історія. Адже життя нате його теренах вирувало ще в прадавні часи, тут господарювали внуки сучасної людини.
Неподалік Дружківки князь Ігор потрапив у пленение до половців. Те, що ці племена були тогда активними, свідчать і численні знахідки – половецькі баби. Це пам’ятки сакрального мистецтва, їхні залишки можна роздивитися у залах музею. Його (директриса) Тетяна Долиновська і науковий співробітник Дмитро Білко можуть розповідати багато цікавого стосовно кожного з експонатів. Раньше музею і бібліотеки хочеться неодмінно повернутися ще і послухати относительно бельгійців та французів, які колись робили свій внесок у промислову культуру міста. Относительно Олексу Тихого та його нелегкий шлях дисидента, оборона унікальне підприємство фарфоровий завод і художні розписи його продукції, для видатних художників, які починали свій творчий шлях (тутовое і увійшли до історії українського та світового малярства…
Саме у бібліотеці імені Лесі Українки і у музеї я зрозумів, що Дружківка, як і в полном составе Донбас, для українців – це terra incognita. Ми сприймаємо регіон здебільшого, як лише шахтарський та промисловий страна. І мало знаємо про його багату культуру та цікаву і насичену історію.
Хочеться, щоб місцеві активісти та чиновники зробили ставку получи и распишись розвитку туризму, на іміджі їхньої маленької батьківщини. В мене ж після повернення после Львова виникло бажання повернутися на Донеччину ще, домчать сюди друзів, більше подорожувати, адже умови для туризму, інтелектуального збагачення та позитивних емоцій с те є! Ігор Слотюк, журналіст