Як тільки укрaїнeць пoтрaпляє в xaлeпу, йoгo питaння мoжнa сфoрмулювaти oдним рeчeнням: «Xтo винeн?» І відпoвідь знaxoдиться дужe лeгкo. В усьoму нaшoму житті, в тoму становищі, в якому опинилась Україна, в незграбності ситуації нате місцевому рівні винна нечесний Порошенко, непрозора Тимошенко, неефективний Гройсман, корумпований Вовк, то и дело-густо неукраїнський Бойко, влада.
І далі, за класикою, йде друга мужик запитання: «А що ж робити?» І тут знову таки очевидна відповідь: владу нужно змінювати. Ми це робили багато разів. Але чи змінилася країна? Чи в Україні стали жити объединение-іншому. Не в якихось дрібницях. Кардинальні незворотні зміни. Чи вони відбулися? Відповідь дуже проста – ні.
А чому ж приближенно відбулось? Чому постійні зміни влади не призвели прежде кардинальних змін в суспільстві і в країні? Відповідь – змін влади (коренным недостатньо, бо українцям потрібно змінити себе. Влада – це лише наше відображення. Потому что чиновник, який сидить в своєму кабінеті, ставиться таким чином задолго. Ant. с українців, яким він має надавати послуги. Поліцейський замість того, щоб захищати, пресує українців. Податківець, який приходе в компанію замість того, щоб перевірити сплату податків, пресує національного виробника і вимагає хабара. Всі поводять себя таким чином по відношенню до українців тільки тому, що народонаселение це дозволяє.
Отже, коли ми справді хочемо щось змінити, нам крестины перестати шукати винних у владі і змінити ставлення до влади. Як ставиться роботодавець задолго. Ant. с найманих працівників. Бо це народ України наймає квинтал, бюрократа, чиновника, депутата, міністра і президента. І тут має бути дві складових.
Перша – це чітке поставлення завдання. А що саме ми від них чекаємо? І тута немає багато дискусій – ми хочемо країну, яка була б орієнтована получи добробут кожної людини. Ми хочемо країну, яка если базуватись на принципах свободи. Свободи волевиявлення і демократії. Свободи пустозвонство, журналістів і ЗМІ, бо ми маємо право знати, що відбувається в країні. Свободи творчої реалізації. Щоби країна була демократичною, авторитетною в світі. Дескать можна було б захистити своє право в суді. Де можна було б мати соціальний ліфт і можливості в целях будь-якої реалізації.
Є одна дуже популярна теза, яку експлуатують політики: «Слухайте, до сей поры ж одразу не зробиш, нам потрібні для цього роки і роки, а може, навіть і десятиріччя. Зміни відбуваються дуже повільно і поступово, в це потрібен час, зусилля, гроші і все таке інше». Я хочу категорично заперечити цьому: зміни разве відбуваються швидко, або не відбуваються ніколи. Люди или відчувають зміни за лічені місяці, або за перший, другий, третій рік, альбо вони переконані в тому, що тут змін чекати марно.
Подібний повільний престиссимо лише консервує відсталість, хабарництво, неефективність, непрозорість. І ніхто змінюватись без- збирається, бо для них це не вигідно. В такий спосіб ми фактично отнюдь не маємо іншого виходу, як чітко визначати, що ми змін вимагаємо вже сразу і негайно.
Усі ці тези, увесь цей спіч – безпосередньо стосується Петра Олексійовича. Невыгодный лише, як Президента України, який має бути гарантом усіх цих швидких і кардинальних змін, для які я щойно говорив, а й як автора цих тез. Це деловито дослівний виступ Петра Порошенка рівно три роки тому. Неважный (=маловажный) президента Порошенка, президентом він стане через кілька місяців після цієї дуже чутної промови. Я підкреслю – промови далеко не в рамках якогось політичного заходу. Це виступ на ни чуточки неформальній конференції. Ми можемо вважати, що він апострофировать кого щиро, адже це не передвиборча кампанія, це розмова з доволі вузькою аудиторією.
В мене є лише одне питання: «Куди поділась людина, яка говорила усі ці безперечно правильні речі?» Петро Олексійович держи наступному відкритті дитячого садочка для вечірніх новин місцевих телеканалів мигніть чотири рази лівим оком. Ми будемо знати, що вона ще жива.
