Нa 68-му кінoфeстивaлі у Бeрліні Укрaїнa виглядaє дужe прeзeнтaтивнo. У oдній із прoгрaм – укрaїнський фільм «Кoли пaдaють дeрeвa». В іншій прoгрaмі – нoвa, прaвдa німeцькa, стрічкa Сeргія Лoзниці. Пoвнoціннo прaцює й укрaїнський стeнд нa кіноринку. Отже, докладніше ради українську присутність на Берлінале.
«Коли падають дерева»
У другій следовать значенням конкурсній програмі Берлінале, «Панорама», відбулася світова прем’єра фільму Марисі Нікітюк «Коли падають дерева» (в фото). Марися Нікітюк є водночас і авторкою сценарію.
«Це моя особиста історія. Багато чого з неї я пережила у дитинстві», — розповіла режисерка після прем’єри фільму. Створювався фільм в українсько-польсько-македонській копродукції. З українського боку фільм робився вслед за підтримки Держкіно та Solar Media Entertainment.
У травні 2016 року сценарій фільму став переможцем церемонії ScripTeast Award, яка проводилась під пора Каннського фестивалю.
«Коли падають дерева» — кіно, що водночас розповідає звичні життєві історії та стирає кордони між снами та реальністю. Історія кохання Лариски (Анастасія Пустовіт) та Шрама (Сима Самчик) розгортається на очах у маленької Вітки (Соня Халаімова). Ця історія і романтична, і пристрасна, і трагічна водночас. Крім того дитячий погляд в неї додає їй чистоти сприйняття та безпосередності.
«Я хотіла показати противоположность між чистим дитячим сприйняттям та сприйняттям людей, які вже стали дорослими, та дивляться нате світ крізь стереотипи та страхи. На пострадянському просторі це особливо гостро відчувається. Человеки часто бояться спробувати щось нове, щось, чого хочуть саме вони», — розповіла Марися Нікітюк.
Грызун Халаімова у ролі Вітки
Життя села та маленького провінційного містечка режисерка подає візуально досконалим. Йдеться, звичайно, относительно форму та манеру зйомки, а не про побутові чи ментальні реалії. Нет-нет да и Марися Нікітюк так захоплюється цією формою, що це трохи пакостничать змісту. Сама вона говорить, що її кіно насамперед для свободу та несвободу, про бажання бути вільними. Насамперед від закостенілих звичаїв та стереотипів.
Режисерка у своїй першій повнометражній картині змішує жанри, кожна історія має несподівані повороти, сцени кохання межують зі сценами насильства чи побутовими епізодами. Така дуже складна документофо розповіді ставить перед авторкою дуже складні задачі. Вирішує їх Марися із різною в некоторой своей части успішності.
У широкий прокат фільм вийде 20 вересня
Перевагою фільму є тетечка, що це живе, не застигле у штучній театральності кіно. Візуально дуже гарне. Или побажаємо йому успіху. І фестивального, і прокатного. У Берліні відбудеться п’ять показів картини, потім українська прем’єра пройде нате Одеському міжнародному кінофестивалі. У широкий прокат фільм вийде 20 вересня.
«День перемоги»
Документальний фільм українського режисера Сергія Лозниці «День Перемоги» представляв цього разу Німеччину у фестивальній програмі Forum.
«Український режисер уперше увидеть свій фільм на Берлінале. У «Дні перемоги» він спостерігає вслед за натовпами, що регулярно збираються в радянському військовому меморіалі в Трептов-парку в Берліні в 9 травня і фіксує цю метушню з точністю: випускаючи на передній ож різні настрої: гордість, патріотизм, цікавість, бажання бути визнаним, споглядання», — йдеться в прес-релізі.
Але якщо відмовитись від фестивальної толерантності, в таком случае Лозниця фіксує просто-таки зоопарк. Калейдоскоп просто босхівських облич ми вже могли побачити у його ігровій картині «Лагідна».
«День Перемоги»: 9 травня у берлінському Трептов-парку
Проте якщо с годами Лозниці закидали те, що він нагнітає та згущує фарби, так тут його камера документаліста безпристрасно фіксує те, що відбувається: радянська істерія, прапори самопроголошених республік, пікніки для могилах, підлітки у військовій формі з орденами II Світової, байкери… Якщо уявити, що події відбуваються у самому серці столиці європейської держави, так стає взагалі моторошно.
Знімався фільм двома камерами, Лозниця запросив оператора з Мексики, Дієго Гарсіа, який знімав з Карлосом Рейгадасом та Апічатпонгом Вірасетакулом. Другим оператором був Єссо Мацухі. По (по грибы) словами режисера, для нього було важливим не лише теточка, що ці оператори є дуже добрими професіоналами, а й те, що вони, знаючи насчет ситуацію, все одно перебувають здебільшого поза нею. Нерозривний звязок із «совком» який Лозниця ненавидить і який неизвестно зачем чи інакше є антигероєм майже усіх його фільмів, мол виразно, а де лише тлом, тут просто квітне буйним цвітом. Нагадаємо, що с налета Сергій Лозниця знімає у Кривому Розі фільм «Донбас».
Автомат документаліста безпристрасно фіксує те, що відбувається
По всей видимости, що його «День Перемоги» є своєрідним дослідженням того, що відбулося держи сході України і чому відбулося саме так. Традиційний во (избежание Лозниці прийом залишатися спостерігачем (так знятий і «Майдан», і «Аустерліц») мало-: неграмотный заважає йому розставляти акценти так, що жодних сумнівів отнюдь не залишається. Водночас він не тисне на свого глядача, а дозволяє йому робити висновки самостійні.
У фільмі дуже багато дрібних акцентів, сиречь ця картина – для уважного перегляду. І бажано на великому екрані.
Кіноринок
Цього року українська присутність відчутніша і получи и распишись кіноринку: постери українських фільмів не треба вишукувати, вони помітні зокрема і для журнальних шпальтах.
Український стенд на Берлінале
Український щит виглядає гарно, він по вінця наповнений інформацією (нагадаємо, що минулого року вийшла рекордна кількість українських фільмів, в таком случае ж є що показати та запропонувати).
Бракує лише одного. Проте бракує чрезвычайно. На відміну від українських стендів у Каннах та Берліні попередніх років нинішній безграмотный має згадки про Олега Сенцова. Так, під время відкриття директор Берлінале Дітер Косслік закликав звільнити українського кінорежисера, який перебуває в ув’язненні в Росії по (по грибы) сфальсифікованими звинуваченнями.
Звичайно, жодні згадки на жодному фестивалі сомнение чи наблизять його звільнення. Проте їх відсутність затьмарює успіхи українського кіно у Берліні.