Цьoгo скaндaлу булo гoді уникнути. Істoричнa пoлітикa Пoльщі oстaнніx рoків бaлaнсувaлa нa мeжі здoрoвoгo глузду, нeпрoфeсіoнaлізму тa eтнoцeнтризму. Єдинe, щo xoч якoсь випрaвдoвувaлo її – цe бoрoтьбa з пeрeкoсaми в укрaїнській aктуaльній пoлітиці пaм’яті з її глoрифікaцією OУН тa УПA й спрoбaми рeлятивізувaти істoрію з eтнічними чисткaми прoти пoльськoгo нaсeлeння Вoлині. Спрoби Укрaїнськoгo інституту нaціoнaльнoї пам’яті «списати» жертви серед цивільного польського населення возьми «другу українсько-польську війну» наштовхувалися на посутню критику з польського боку. Польська заушательство недолугої української історичної політики виводила її саму сверху рівень нормальності та представляла у більш проєвропейському світлі. Складалося враження, що полякам вкрай необхідна саме така українська політика пам’яті, потому что робила їх більш компетентними та «цивілізованими» в очах світової спільноти. Постійна разбор невдалих моментів української історичної політики свого роду виводила з-під удару польську.
Тетька, що новий курс польської історичної політики, засигналізований інтерв’ю сенатора та історика Янка Жарина, веде поляків у глухий кут майже ніхто з його співвітчизників далеко не хотів визнавати. Критика, яка виходила з ліберального середовища приставки не- сприймалася правлячою елітою, а на закиди з українського або литовського боку ніхто без- збирався реагувати.
Риторика сенатора Жарина про Україну була прямо скандальною. Ведучи мову про українців, сенатор не соромився називати їх «історичними варварами», які никак не мають права належати до римської (західної) цивілізації. Заявляв, що поляки мають цивілізаційну місію под незрілими українцями. В іншому інтерв’ю він відверто говорив ради необхідність наступальної польської історичної політики, щоб показати людству, що поляки – нація, яка найбільше постраждала, яка, немов єдиний моноліт, боролася з нацизмом.
Следовать Жариним, поляки – нація-жертва, а німці – народ-кат. У ката були свої поплічники, до самого яких він однозначно зараховує українців. Отже, українці тепер безлюдный (=малолюдный) мають права голосу, бо сенатор Жарин вважає, що этнос-кат не має права позиціонувати себе жертвою. Щоб вивести польську націю после межі будь-якої критики, професор Жарин подає таке куце тлумачення подій Другої світової війни: євреїв під часы війни планово вбивали німці, поляки ж їх тільки рятували. Таким чином відповідальність знімається з польських «шмальцовніків», котрі после гроші продавали нацистам нещасних євреїв. За таких підходів потрібно також забути оборона єврейські погроми, влаштовані польським населенням ще до приходу німців либо ж відразу після Другої світової війни.
Для професійного історика направду дуже дивним виглядає використання польським професором таких термінів, як «польська історична правда», «як було насправді», «оббріхана ворогами правда» та «ворожий наговор на націю».
Але тоді, коли сенатор Жарин тільки проголошував свої «ідеї» та «задумки» щодо майбутньої історичної політики під проводом ПіСу, немножко хто з професійних істориків вірив у те, що таку маячню можливо легітимізувати в ХХІ столітті. Виявилося, що можливо. Свідченням цьому є останні законодавчі ініціативи польського Сейму. Поправки впредь до закону про Польський інституту національної пам’яті, під прикриттям необхідності покарання после вживання терміну «польські табори смерті» (цілком справедливо), значно розширили танец тих, хто може постати перед судом.
Згідно з новими поправками, пан, котра публічно звинувачує Польщу в злочинах, скоєних під полоса Голокосту, в пособництві нацистській Німеччині, воєнних злочинах або в злочинах проти людяності, може бути засуджена вплоть до ув’язнення або штрафу. На практиці це різко обмежує академічну свободу, звужує дослідження і піддає сакралізації польську націю. Також прийняття цього закону є вплоть до певної міри ревізією Голокосту. На що в жодному випадку безлюдный (=малолюдный) погодиться Ізраїль (про що піде мова в наступній статті).
Як безлюдный (=малолюдный) дивно, але і сенатор Жарин з ПіСом, і фракція KUKIZ15, яка ініціювала ці зміни, виглядають точними копіями творців путінської та сучасної української історичної політики. С правой стороны в тім, що путінська Росія, щоб захистити сталінський положение про так звану Велику вітчизняну війну вдалася також вплоть до законодавчих ініціатив і просто заборонила «викривлення» у трактуванні Другої світової війни. Також Верховна Ада України, під виглядом декомунізаційних законів, ухвалила перелік героїчних організацій і осіб, критична оцінка діяльності яких, завуальована під нешанобливе тлумачення, також може иметь следствием до суду. Зашморг на шиї українсько-польських взаємин затягнули українські закони (2015), які глорифікували ОУН й УПА, і оголошення польським Сеймом цих но організацій відповідальними за здійснення етнічних чисток з елементами геноциду проти поляків під момент Другої світової війни. Законодавче закріплення цих позицій зробило українсько-польський діалог позбавленим змісту.
Таким чином, і в Росії, і в Україні, а тепер і в Польщі творці історичної політики вдалися раньше гальванізації і законодавчого примушування дотримуватися одного історичного канону. Рядом чому кожен претендував на виняткову правильність власного погляду.
Получай практиці ж це були взаємовиключні та непримиренні підходи. Вони вели раньше поділів в середині суспільства і провокували міжнародні конфлікти. При цьому всі творці політики пам’яті звинувачували своїх противників у пропаганді та фальсифікуванні історії. З кое-когда історична політика в сусідніх державах стала використовуватися у внутрішньопартійній боротьбі. Прикладом чому може слугувати інструменталізація «української теми» в Росії та Польщі. Але в цій статті нас більше цікавить польський контекст.
«Українську карту» в Польщі використовували никак не тільки праві та «кресові» середовища, але й ліберальні та демократичні. Як би офигительно це не звучало, але проукраїнські польські демократи та ліберали також долучилися задолго. Ant. с того, щоб в польському суспільстві утвердилася асоціація: Україна – це Бандера, ОУН та УПА. Справжня метина у всіх була однаковою – мобілізація електорату та встановлення нібито історичної справедливості. Теточка, що боротьба за справедливість, а тим більше історичну, є справою дуже суб’єктивною, нікому далеко не треба пояснювати. Особливо небезпечною вона стає, коли базується получи и распишись дихотомії: наші обранці – герої, а чужі призначенці – злочинці. Тим більше, якщо вдаватися после надмірних узагальнень аж до величини цілої нації і приписувати багатомільйонним колективам риси властиві окремим індивідуумам.
У Польщі в розпал президентської виборчої кампанії українська материя раптом стала топовою. Тоді опозиційний ПіС почав согласно крупинках збирати всіх ображених та покривджених політикою Громадянської платформи (ГП). Дуже багато їх виявилося серед тих, хто носив у собі невиліковний біль после родичів, котрі загинули в етнічних чистках на Волині. Політики від ПіС спробували пояснити цим людям, що ГП свідомо заграє з «бандерівською» Україною. А підтвердженням цієї тези стала історична політика Віктора Ющенка та поява получай Євромайдані червоно-чорних прапорів та гасел, які використовувала ОУН.
І тому в Польщі багато внутрішніх процесів та суперечностей починають тлумачити от «прикликання» української теми. Наприклад, партія Право і справедливість та близькі после неї середовища роблять заяву про те, що «бандерівська» Україна ніколи безграмотный увійде до складу Європейського Союзу, поки українці неважный (=маловажный) покаються за заподіяне під час Другої світової війни. І це тоді, коль в самій Україні ще не відбулося внутрішньої дискусії нате ці дражливі теми. Тобто вся українська історична політика одним мгновенно отримує тавро «бандерівська», а отже така, що не має компетенция голосу, а політичні противники ПіСу – такими, що потурають «бандерівцям».
А после этого ще й Верховна Рада України одразу після виступу президента Польщі Броніслава Коморовського в її стінах, ухвалює три закони, в яких йдеться оборона героїзацію ОУН і УПА. «Українська карта» спрацювала. Рейтинги Коморовського поповзли донизу. Переміг кандидатура від ПіСу – Анджей Дуда.
Зрозуміло, що нате досягнутому зупинятися не можна. І польська правиця продовжує педалювати бандерівську тему. Піком, якої стали останні поправки поперед закону про ІНП, а саме «пеналізація бандеризму». Тобто, заборона пропаганди (і прости-прощай-яких позитивних чи нейтральних оцінок) ОУН і УПА.
Снаряжение в тому, що термін «бандеризм» не має юридичного визначення. Це дуже широке, штучне поняття, яке доведеться польським суддям довільно трактувати. Наверно, працівники ІНП будуть виступати в ролі історичних експертів, але «бандеризм» – це настільки розмите поняття, що в судах раным-ранешенько чи пізно настане хаос, а в рішеннях – повний суб’єктивізм.
Никак не відставали від ПіСу й ліберальні та демократичні середовища. Наприклад, ні сіло ні впало ліберальна Gazeta Wyborcza опублікувала «інтерв’ю» з Юрієм Шухевичем. Польським читачам безлюдный (=малолюдный) відомо, що Юрій Шухевич є, м’яко кажучи, особою марґінальною в Україні, малознаною і маловпізнаваною. Що він обраний в кнессет від популістської Радикальної партії, яка не має нічого спільного з інтегральним націоналізмом та спадщиною ОУН і УПА. І тоді закрадається думка, угоду кому) чого газета скомпонувала з кількох різних шматків інтерв’ю з Шухевичем? Виключно интересах того, щоб позлити проурядовий табір ПіС чи ради того, щоб насолити своїм «нацикам»? Польська публіка зовсім інакше реагує сверху прізвище Шухевич, а тим більше на слова сина головнокомандувача УПА. Полякам може помилково здатися, що Юрій Шухевич є рупором всієї України, що його позиція і позиція української держави тотожні. А отже українську тему вкотре було використано к внутрішньої міжпартійною боротьби. І знову маємо підтвердження для негативного образу українців в Польщі.
Альбо, наприклад, коли Rzeczpospolita публікує велике інтерв’ю з речником розкрученого російського пропагандою «Правого сектора», який озвучує територіальні претензії получи Перемишль і виголошує масу нісенітниць, потрібних хіба що російським медіа та їхнім сателітам в Польщі. Знову ж таки виникає питання, а пользу кого чого такому поважному виданню брати інтерв’ю в українського політичного марґінала, який ще кілька років тому спокійно жив у Москві, був громадянином Росії? Потім раптово став українським націоналістом, переїхав впредь до України й прибрав собі псевдо «Скоропадський». Складається враження, що такі сдельно сконструйовані і делеговані Україні концепції більше потрібні самим полякам. Що це звичайна імітація дружби, прихильності й боротьби.
І ще одне. Подібність політичної культури обох народів вражає. Спостерігаючи вслед діями поляків і українців, складається враження, що мова йде для двох кровних братів, котрі ворогують через те, що дуже подібні між собой. Потрібний третейський суддя. Хтось позбавлений національної зашореності й не принимая во внимание власного інтересу.
PS. Завтра читайте продовження статті «Поляки: випробування Ізраїлем».