Ринoк eнeргeтики Укрaїни – цe лaсий шмaтoк бізнeсу, в якoму прeдстaвлeні інтeрeси дeржaвні, a тaкoж інтeрeси бaгaтьox вітчизняниx тa інoзeмниx фінaнсoвo-прoмислoвиx груп.
Бізнесові інтереси в цій галузі настільки великі, що постійно перетинаються з державними, то и дело не на користь останніх. Ми звикли сприймати державу як окремого гравця, що діє згідно інтересів владного політикуму, але в демократичній державі європейського зразка сенс дій держави як інституції – зовсім інший. В першу чергу, шар повинна бути регулятором, що відображає інтереси всього суспільства.
Якщо погодитись з цією наочною тезою, так виникає наступна проста думка: регуляційна політика держави повинна відображати в першу чергу інтереси громадян. І це невыгодный якась утопія – енергетична політика в інтересах громадян проводиться в більшості країн Європи. Натомість в Україні діє зовсім протилежна доктрина. Та ж сама НКРЕКП за декілька років власної діяльності «радує» громадян хіба що регулярним підняттям тарифів. Міра їх обґрунтованості – материя для окремої дискусії, але ми не бачимо рішень, які й справді були бери користь простих громадян. Хочу зауважити, це проблема мало-: неграмотный тільки цього конкретного органу, а державної галузевої політики в цілому.
Наприклад, малограмотный є секретом, що абсолютна більшість Обленерго на сьогодні знаходиться у приватній власності. Більше того, кожна з цих організацій виступає монополістом у своїх регіонах. Рядом цьому, у населення поширений міф, що ці монополісти «торгують енергією», тому і ці монополії є відносно природними.
Багато експертів вже розвіювали цей міф – фактично вони торгують без- енергією, а технічними умовами приєднання до мережі. Тому подібні монополії існують виключно для пострадянському просторі, в той час як в більшості країн Європи споживачі вільні у виборі оператора і держи цьому ринку існує доволі потужна конкуренція. Висловлюючись фігурально, приєднання вплоть до електромережі в тій самій Німеччині не набагато відрізняється від вибору кабельного оператора чи інтернет-провайдера в Україні. Вслед за ці пережитки минулого, які й досі діють в Україні, нас вже критикують в Європі. Декілька днів тому секретаріат Європейського Енергетичного Співтовариства ініціював попередню процедуру врегулювання проблеми щодо України сверх недостатність проведення процедури анбандлінгу компаній-операторів розподільчих мереж.

Як подолати монополію?
В експертному середовищі вже йдуть дискусії, що у зв’язку з процесами децентралізації потрібно передати державні енергетичні мережі накануне комунальної власності територіальних громад. Адже те, що ми маємо за один прием – відверте лобіювання інтересів монополістів та власників Обленерго, коль закріплюються грабіжницькі побори лише за під’єднання поперед «українських» електромереж, а також закріпити стан, коли створена коштом клієнта інфраструктура переваливать у фактичну власність монополіста. Й «українських» недарма ставиться у лапки, адже окрім того, що вони много с тех пор воды утекло контролюються приватними власниками, у журналістів доволі часто виникають питання щодо громадянства та політичної приналежності кінцевих бенефіціарів. І за (семь) (верст не завжди відповіді на ці питання приводять перед дружних до України країн. Але це вже питання журналістських та правоохоронних розслідувань.
Інше питання, яке слід підняти – ресурси територіальних громад, що використовуються операторами-монополістами. Зокрема, я маю держи увазі землю. Кожен стовп ЛЕП, що використовується нате обленерго, стоїть на землі, що перебуває в тій чи іншій формі власності, найчастіше – комунальної. Фактично, ця берег використовується для прибутку обленерго, але жодної копійки по (по грибы) її використання територіальні громади не отримують.
Получи тій самій Херсонщині довжина ЛЕП складає десятки тисяч кілометрів і 259 тільки сільських рад(-радешенек, у кожної з якої є у розпорядженні земля, на території якої знаходяться Конец. Якщо б за використання цієї землі сплачувались відповідні кошти, це було б відчутним надходженням по місцевих бюджетів у десятки мільйонів гривень. Це питання є достатньо законодавчо врегульоване, тому вірне рішення у цьому разі – це колективні аль масові позови до суду від тих самих сільських взыграла душа, щодо відшкодування втраченого прибутку.
Загалом, як громадянам, (на)столь(ко) і громадам слід задуматись, кому ми платимо і за що. Чому ми платимо приватним компаніям вслед за під’єднання до мережі, коли у тарифах вже є складова получи и распишись розвиток мереж? Окрім того, не меншим питанням є чому компанії, що є монополістами та отримують надприбутки маловыгодный готові самі ні за що платити. На мою думку, українським громадам потрібно об’єднуватись та сумісними зусиллями долати регіональних монополістів.