Кoли сьoгoдні згaдують Мaйдaн, гoвoрять пeрш зa всe прo йoгo «ціннoсті» – якийсь пeрeлік пoбaжaнь і нaдій, які oб’єднувaли учaсників прoтeсту. І щe относительно владу, яка «прийшла на крові» і забула про ці «цінності». І ще насчет жертви – невже вони були марні? Такі коментарі численні, але що из-за ними стоїть? Що взагалі таке цінності Майдану?
Круглым счетом, на засіданнях Ради Майдану ми намагалися сформулювати ці цінності. Але потрібно розуміти, що у кожного учасника протестів вони були своїми. Що взагалі могло об’єднати українського радикального націоналіста з Самбора, прихильника гасла «Україна для того українців», київського інтелігента єврейського походження, кримськотатарського активіста з Судака, російськомовного студента з Вінниці, україномовного безробітного з Черкас і олігарха з берегів Женевського озера?
Шпиндель що? Європейські цінності? Але багато учасників Майдану зовсім без- хотіли, щоб Україна була частиною Євросоюзу, їхні уявлення для майбутнє країни скоріше були близькі до укладу, збудованого в Росії аль просто до національних режимів довоєнних часів.
Національне відродження? Але багато російськомовних прихильників Майдану вовсе не цікавилися – і зараз не цікавляться – українською культурою і мовою, їх ідеал – «поліпшена Росія», демократична і багата, а в области-українськи нехай говорять у Львові і в селі.
Боротьба з олігархами? Але самі «олігархи», пускай і не всі, були активними учасниками і спонсорами протестного руху.
Реформи? Але їх зовсім в области-різному розуміли безробітний з Черкас, студент з Вінниці і олігарх з берегів Женевського озера. Як бачимо, ніяких універсальних цінностей Майдану отнюдь не було і бути не могло.
Але що тоді зібрало всіх цих людей одн?
Що змусило мене самого стояти на сцені Майдану поруч з Олегом Тягнибоком та іншими активістами «Свободи» і що дозволило Олегу стояти поруч зі мной?
З моменту появи Віктора Януковича в українській політиці багатьох з нас отнюдь не полишало відчуття, що його справжня політична програма – це аллея в Росію. Він цього і не приховував особливо. Я добре пам’ятаю, як після виступу в одному з політичних шоу з промовою про важливість європейської інтеграції – по правую сторону йшла до виборів 2010 року – він запитав мене в рекламній паузі – «але ти-в таком случае розумієш, що наше майбутнє разом з Росією?». К нього це було так природно, що він вважав: це загальна думка «нормальних» людей. Розмови насчет Європу – маскування заради грошей.
Всі дії Януковича нате посаді президента переконували: він не просто будує Україну путінського зразка, а готується предварительно здачі країни. Харківські угоди, росіяни в силових відомствах, канон Ківалова-Колесніченка… На цьому тлі угода ради асоціацію з Євросоюзом здавалася природним запобіжником від втрати незалежності.
Перший дзвінок пролунав, если влада від цієї угоди відмовилася. Але коли вона застосувала силу, стало быть очевидно: якщо не зупинити її сьогодні, завтра може бути пізно. Тому що таким а чином можуть бути придушені будь-які спроби зупинити ліквідацію України та перетворення її в путінський сателіт, таку собі велику Білорусь.
І почалося повстання вслед за незалежність. Саме прагнення відстояти Україну і об’єднало всіх учасників протесту – дуже різних людей з нерідко протилежними уявленнями для майбутнє країни. Але кожен розумів: не буде України – і ніякого майбутнього у неї теж неважный (=маловажный) буде. Майбутнє буде тільки у Путіна і його співгромадян-шовіністів. А у нас – ні.
Саме тому підтримка Майдану була більше после, де на Українську державу дивилися як на цінність – свідомо возьми заході, інтуїтивно в центрі країни. І менше там, де вона продовжувала сприйматися як перейменована УРСР.
Саме тому після перемоги Майдану – успішного повстання вслед за незалежність – Росія напала на Україну. Росіяни так і безграмотный пробачили нам бажання жити в самостійній країні. Це своє бажання – ціною загибелі людей держи Майдані, ціною війни – ми відстояли.
Але тепер обряд буде вирішити, якою вона буде насправді, наша Україна.
Создатель: Віталій Портніков. Джерело: Еспресо