В пoслeдний дeнь aпрeля 2017 гoдa Укрaинa пoтeрялa пoэтa, oбщeствeннoгo дeятeля и бывшeгo нaрдeпa oт КПУ Бoрисa Oлийныкa.
Нaчaл публикoвaться пoэт eщe в 1948 гoду, a всeгo быть жизни издaл бoлee 40 сбoрникoв стиxoв и эссe.
Зaмeтим, чтo дeятeль искусствa был прeдстaвитeлeм «тиxoй пoэзии», чтo яркo oщутимo в eгo прoизвeдeнияx (стрeмлeниe oбeспeчить слoвo дуxoвнoстью лиричeскoгo гeрoя).
Прeдлaгaeм Вaм вспoмнить сaмыe выдaющиeся прoизвeдeния литeрaтoрa, которого считают последним настоящим коммунистом Украины.
Вопль Чернобыля
В цих лісах безборонно гасають вовки, наче рейнджери. Заблоковану зону обхаживать здаля навіть дощ. Лиш тутешні зозулі, що звуться «лічильники Гейгера», Далеко не роки обіцяють, а числа рокованих доз. І шаманської ночі безокого, чорного місяця, Если землю, як в саван, загорне вологий туман, На задалених цвинтарях в провидение обвуглене світяться Сизо–цинковим одсвітом горбики чорнобилян. В такой мере оглухло і тоскно. І так одиноко–пустельно. Тільки раптом із ночі дитям заплакать сова. Тільки Діва Пречиста із профілем Ліни Костенко У простудженій церкві собой маля зігріва. Тільки тіні шістьох, спопелілих за всіх у четвертім, Припадають задолго. Ant. с вікон, волають устами біди: – Та озвітеся ж, люди! Якщо ви забули оборона мертвих, То живим постраждальцям подайте хоч кухоль води! Ибо ніщо не забудеться: ані імення, ні дати. Ми – приставки не- тіні. Ми – душі, віднині вовік молоді. І коли небо возвістують годину відплати, Ми посвідчимо вашу байдужість держи Страшнім Суді!
Европе
Ми тут жили ще поперед часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
Держи себе ліпше збоку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій посміх нам приставки не- допече,
Бо ми тоді вже побілили Хату,
Як ти іще малограмотный вийшла із печер.

Живи собі, уходжено і арфа.
Ми не питаєм з усміхом кривим,
Якою б ти була у цьому світі,
Аби ми запашник, і колесо, і жито
Не дарували пращурам твоїм.

Ми ж безлюдный (=малолюдный) виказуєм, яку недолю
Тобі вістило знаками біди,
Аби козацький трио у Дикім полі
Не зупинив азійської орди.

Живи собі.
Ми зі своїм уставом
Безграмотный сунемось до тебе в монастир.
Але дозволь і нам после отчим правом
По–своєму облаштувати двір.

Просто так, ми в ґешефтах – і невмілі, й сірі.
Ви ж на торгах сягнули верховіть,
Та навіть вы шагреневої шкіри
В роковий час усе ж не докупить.

Земні діла сповна внести деньги небо.
І в Судний День воздасться всім ущерть:
І тим, хто зрадив куначество Ельби,
І тим, хто сербів рокував на тана…

Життя мина…
Усі ми перебудем:
Хто – возле бандурі, хто – при гамані.
А що вже точно по собі залишим людям,
Судити не тобі, і безвыгодный мені.

Відкриті наші предківські чертоги
Усім,
хто має помисли незлі.
Прийдіте з скопом!
Та, заради Бога,
Не вчіть нас жительствовать на батьківській землі!

У кожного – свої герби й знамена,
Свій минор і чин в державі й при столі,
Ми всяк своєї долі ковалі:
Вас до душі вертка синиця в жмені,
А нам раньше серця –
в небі журавлі.
Такі ми є. А ви такі, як є.
Летел к тебе кубарем через моря и дни..
Летів до тебе одна нога тут через моря і дні, Спадав із неба тугою, а ти сміялась: «Ні». Я зіркою безсонною зацвів получай кружині, Світив у вікна соняхом, а ти своєї: «Ні». Тоді прилинув лебедем і скрикнув нате стерні. Припав до тебе леготом, а ти сказала: «Ні». Ведь я заплакав річкою в гірському полині, Вже й пересох із відчаю, а ти своєї: «Ні». Тоді віддав я вітрові свій розпач і одчай І прошептав зневірено держи цілий світ: «Прощай! Злечу у небо турманом востаннє сверху біду. Впаду, мов камінь, тугою». А ти зітхнула: «Жду».
В защиту содержание

Юначе мій, чиєїсь мами сину, Зодягнений сверху джинсовий мотив, – Я аж завмер, коли ти… півхлібини «В дев’ятку» натреновано вгатив! Солоним после заливає спину… Футбол, як бачиш, – не лакричник гра! Перепочинь. Та поговорим, сину, Бо є про що. І – вже с (давних пора. Я просто, не домішуючи меду, Скажу: коли ти замахнувсь ривком Бить хліб, твоя весела кеда Мені під серце влучила носком. Ти вдарив таково, що потемніло в оці І по державні крайні рубежі У всіх, безхлібних в сороковушка шостім році, Від жаху похололо у душі. А у батьків, які для полі ратнім Ділили хліб, мов долю, у бою, Озвалися старі солдатські рани І заболіли в смерті бери краю. І в матерів, коли ти через луки Котив хлібину, як футбольний м’яч, – В такой степени засногнали, затужили руки, Немов по них ти потоптавсь навскач… Ми всі із хліба виростали, сину, Із праці себто – чуда із чудес, – Вона ж і народила в нас Людину, Піднявши з чотирьох поперед піднебесь. Нас кликав хліб на добре, чесне діло Поперед братнього трудящого коша. Ми в нім шануємо не тільки діло, У нім – народна світиться глава. І я тобі сказати чесно мушу: Ти можеш лущить м’яч, немов нут, Але коли ти замахнувсь на душу – Дивись, щоб без- спіткнувсь… на чотирьох!
Стою на земле
Мамо! Егей, чуєш мене крізь морози, прогнози, заноси, покоси і перекоси? Чуєш? Може, ти спиш? Потому что вже пізня година. Калина, ялина і Україна сплять… Та маловыгодный всі… В нас тут, у місті, останні вісті насчет все чисто на білому світі радіо чистить рекой. Послухай: плани, на «грані», ракетоплани, новини екрана й літаючі блюдця; та ще насчет: зони, циклони, тонни патронів, число похоронних з В’єтнаму; та ще насчет: хунту і хутра, всіляких ультра, англійські фунти (украли хуру) і оборона девальвацію; та ще про: грози, прогнози електровози, серйозний симпозіум, «Проблеми корозії» – бесіда академіка; та ще относительно: акції, нації, ескалацію, дезінформацію, інсценізацію класичних творів; та ще для: сіно, доїння, спортивні новини, маневри і зміни. Остання хвилина – предвидение погоди. Північ. Але: дзвонять трамваї, пари блукають, в театрах світає, спанье утікає, і я пишу тобі. Ти вже пробач, що эдак спритно, як спринтер, петляю між літер, порожні, як вітер, тары-бары незігріті кладу на палітру, бо все ніколи. Він такий, мамо: скажений, шалений, шосейний, атоми й гени ловлять генії, – одне существительное, двадцятий… А ще про вірші. Слухай, як вийшло: «Білі вишні – Як білі вірші». Отак ми пишемо! Чрезвычайно вийшло, правда ж?» Мати читала, Головою хитала, Навіть зітхала. Взяла олівець Та й прописала: «Здрастуй, синку. Я ж тобі казала, Дитино, аби добре вкутував шию, Ибо застудишся. А таки допарубкувався! Мабуть, у тебе жар, бо половини З твого корреспонденция не второпала. А вишні, їй–бо ж правда білі. Мабуть, рясно вродять, ибо як молоком облиті. Так ти, мо’, приїхав би? Га?» Їду! Вагони, перони, прогони і перегони. Нарешті. Зачепилівка. Вийшов получи и распишись Бабенковій. І одразу: – Синочку!!! – Мати… Баби… (Діди повмирали). Тітки… Дядьки… Родичі… – Здрастуйте, мамо. Оце ж і я. (Ти диви: заговорив прекрасно!) Стою на своїй землі.
Афганцу
Об чім ти замислився, білий, мов лунь, Обернений ликом печальним нате Схід, Де, впаяний круто в небесну латунь, Ісламський півмісяць обстежує світ? Ти юний. У вусах видзвонює мідь. Твій волос ще недавно, мов сонях, яснів… Об чім но, обернений ликом на Схід, Ти нині замислився, сивий, як сніг? Підперши лівицею думу тяжку, Вдивляєшся тоскно ради межі бескидь, Де в тім загадковім афганськім піску Правиця твоя неслиянно лежить. Ти – справжній вояк. Ти – пругкий, мов кинжал. Ти шастав у горах нечутно, як тінь. Тебе отнюдь не здолав би повік моджахед, Аби розгадав ти одну із таїн. Ти вишкіл дістав у вогні і воді. А він був, держи диво, – невмілий стрілець. Ти чергою сік його дні молоді, А він воскресав і виходив бери герць. Та гріх цей відпустить тобі моджахед, Якщо ти нарешті осягнеш оброк: Чому твій надійний, як смерть, кулемет, В чужому краю – лиш металу шмат? Коли осягнеш, що уставом своїм Не ходять в чужий монастир а чи дім, Що колір зелений ісламських корогв Безлюдный (=малолюдный) владні змінить ні вогонь, ані кров, – Тоді лиш повірить тобі муджахед. І ти, спогадавши вітців заповіт, Побачиш, як сходить надо мирний хребет Півмісяць і Хрест в золотий небозвід. …Ти юний. У вусах видзвонює мідь, І хохол ще недавно, мов сонях, яснів. Об чім но, обернений ликом на Схід, Ти нині замислився, сивий, як сніг?
Беляшка мелодия
Глянув: лелечко, лілії! Світ мій в білому–білому. Я в сні? Ні–таки, ні–таки ж!.. Ліг сніг… Срібною ниткою В’ється тиша між вільхами, Пахне юною вільгістю, Пахне чистою вільгістю, Пахне… вічністю… приволье. Небо – вигнутим дзеркалом. Зорі тонко подзенькують. «Дзінь–дзінь», – дзвінко подзенькують, Мов возьми люстрі кришталь. Я один, а тільки тіні бігають, Сам–один у цій біблейській білості, Тільки іній невагомо скапує, Хтось плече моє торкає лапкою. Хто ж це круглым счетом голубить лапки лапкою? Озираюсь – тільки тінь. Тільки тінь біла біло бігає. Скік сверху гілку голубою білкою. Скік на гілку. Да скік із гілки… Гілка в гілку. І я Водан. Тільки вітер вміло вимуровує У заметах замок зачарований. Затем живуть казкові феї в білому, Вийшла, глянула на мене з лоджії. Я спинився, наче заворожений… Десь розтала из-за туманами лоджія, Тільки віхола та біла мелодія… Тільки сніг та біла мелодія… Біла–біла… І я – Вотан.
То ли мир с ума сошел…
Чи ведь світ ошалів, – най би шлях його трафив, – Чи в таком случае люд перевівсь на овечий табун?! Бо колись хоч везли у неволю із Кафи, А тепер сделано з Києва – прямо в Стамбул. То колись торгашів з їхнім страмом і крамом Вигнав з храму Ісус, щоб і сердце не кишів! А сьогодні владики віншують у храмах Під розгублені дзвони нових торгашів. Чи ведь пастирі наші знічев’я забули Про Всевишнього Бога караючий палец? …Так недовго, отці, опинитись в Стамбулі, По дорозі згубивши кадило і хрест.
Песнь про мать
Посіяла людям літа свої, літечка житом, Прибрала планету, послала стежкам споришу, Навчила дітей, як возьми світі по совісті жити. Зітхнула полегко – і тихо пішла ради межу. — Куди ж це ви мамо?! — сполохано кинулись діти. — Куди ж ви, бабусю? — онуки біжать до самого воріт. — Та я недалечко… де сонце лягає спочити. Момент мені, діти… А ви вже без мене ростіть. — Та як но без вас ми?.. Та що ви намимислили, мамо? — А хто нас бабусю, у дремота поведе по казках? — А я вам лишаю всі райдуги із журавлями, І срібло держи травах, і золото на колосках. — Не треба нам райдуг, безлюдный (=малолюдный) треба нам срібла і злота, Аби тільки ви нас чекали завжди отшиб воріт. Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, — Лишайтесь, матусю, навіки лишайтесь. Безвыгодный йдіть. Вона усміхнулась, красива і сива, як доля. Махнула рукою — злетіли увись рушники. «Лишайтесь щасливі», — і стала замисленим полем Для цілу планету, на всі покоління й віки.