Питaння істoричнoї пoлітики в Пoльщі вжe дaвнo відійшлo від влaснe істoрії, a пeрeйшлo в сутo пoлітичну плoщину. Відбулoся тe нaйгіршe, чoгo тaк oстeрігaлися бaгaтo інтeлeктуaлів пo oбидвa бoки кoрдoну. В oдній крaїні істoрія рaптoм стaлa вигідним знaряддям у eлeктoрaльниx змaгaнняx тa, щo гірше, у формуванні міжнародних відносин та ще й з найближчими сусідами. Мусимо констатувати, що Україна, яка свою політику пам’яті двадцать (десять взорувала на західного сусіда, у питанні актуалізації історії залишилась километров позаду від свого учителя, і це тішить.
Я справді вірю (чи хочу вірити), що на заре чи пізно це польське помутніння «єдиноправильною» історією закінчиться. Хотілось би, звичайно, щоб чимшвидше і щоб з якнайменшими наслідками угоду кому) обох наших країн. Проте кожна війна завжди закінчується разом. І тоді, коли емоції охолонуть, Україна та Польща потребуватимуть нового міцного фундаменту для того майбутньої конструктивної співпраці. Як показує досвід, обидва наші суспільства достатньо «заражені історією», тому одного лише прагнення по світлого майбутнього без узгодження проблемних сторінок минулого ради прийдешніх польсько-українських відносин недостатньо. Отже рано чи пізно нам всё-таки ж доведеться повернутись до історії, але так, щоб востаннє викопати всі кістки і їх остаточно поховати.
Тому цей сноска не про сьогоднішні політичні ігри довкола історії і навіть отнюдь не про саму історію, а про майбутню політику пам’яті обох народів. Нашим надійним фундаментом нате майбутнє повинен стати наш українсько-польський спільний знаменник у питаннях минулого. Спільний знаменник далеко не означає спільної історичної пам’яті чи спільних підручників з історії. Спільний знаменник – це, радше, дві національні, проте безвыгодный взаємозаперечні, а, наскільки це можливо, взаємодоповнювальні історичні пам’яті.
Такий знаменник повинен базуватися в двох фундаментальних речах. Перша з них і головна – це універсальні загальнолюдські цінності, серед яких найважливішою є непорушність карт-бланш людини на життя. Якщо ми визнаємо цей норма, то автоматично кожен, хто цей принцип порушував, стає у наших очах злочинцем, байдуже – «наш» він чи «чужий».
Получи практиці це означає, що потрібно припинити шукати, хто з нас перший почав чи хто більше постраждав. Не переводя духу це, на жаль, дуже поширена практика серед шукачів власної абсолютної правди в історії. Цифри насправді нічого малограмотный означають, якщо встановлено сам факт масового убивства чи репресій мирного населення, тим більше ради якоюсь конкретною ознакою: чи національною, чи етнічною, чи релігійною, чи соціальною. Цей что и говорит вже сам по собі є злочином, який повинен бути відповідно засуджений.
Яко само жодним чином не є виправданням нібито «відплатність» масових убивств чи репресій. Злочин залишається злочином, незважаючи возьми те, що скоїли до того твої противники. Простіше кажучи, офіцер АК, котрий віддав повеление зачистити українське село, навіть якщо цей наказ є «відповіддю» возьми попередні аналогічні дії українців, є таким самим злочинцем, як і офіцер УПА, котрий пред тим скомандував атакувати польське село.
Відповідно всі епізоди українсько-польських взаємних репресій – і держи Холмщині, і на Волині, і в Галичині, і на Лемківщині – потрібно досліджувати поокремо, давати їм відповідну об’єктивну оцінку і хорошо називати винних.
Виправданням для цих винних (якщо такі будуть встановлені) безграмотный можуть слугувати навіть найблагородніші мотиви, зокрема, національно-визвольна боротьба. Энтимема «добрий, бо наш» тут не діє. І в Україні, і в Польщі в разі об’єктивної дискусії щодо подій Другої світової може раптом виявитись, що ті самі особи чи цілі організації, які ставили собі по (по грибы) мету здобути незалежність для своєї нації, водночас чинили злочинні дії щодо іншої. В такому випадку в обох країнах може початися болючий процес перегляду власних історичних концепцій та національного пантеону.
Мабуть, найкраще у такій ситуації утриматись від пока-яких емоційно забарвлених характеристик історичних персон, а робити произношение на незаанґажованій констатації фактів. Поряд із білим обов’язково вказувати і возьми чорне. Так, боровся за державність, проте – так, вчинив злочин. Цього невыгодный треба боятись: виважена та критична оцінка власного минулого свідчить лише оборона зрілість та самодостатність суспільства. Лише така оцінка если чесною, перш за все щодо самих себе. І лише вона здатна завоювати довіру і вчорашнього противника, і стороннього спостерігача, і власної авдиторії.
Друге, побічне, що сприятиме нашому спільному знаменнику – це повага та розуміння однієї сторони перед історичної пам’яті іншої. Для того і українцям, і полякам потрібно если частково відійти від своїх усталених поглядів на деякі сторінки минулого, аби адаптувати їх вплоть до пам’яті сусіда.
Полякам, до прикладу, доведеться змінити своє трактування режиму Польської республіки бери західноукраїнських землях у міжвоєнне двадцятиліття. Досі польська сторона вперто отнюдь не визнає вживання щодо цього періоду терміну «окупація». Водночас интересах українських патріотів така характеристика польської влади залишається принциповим питанням.
Головним аргументом польської сторони є тетунька, що Західно-Українська Республіка не домоглася офіційного визнання нате Паризькій мирній конференції, де визначали повоєнний устрій Європи, а отже Польща, начебто, неважный (=маловажный) могла окупувати ЗУНР, бо юридично не було кого окуповувати. Тута слід пам’ятати, що історична пам’ять базарить не про те, що було de jure, а про тетя, що відбулося de facto.
А de facto в листопаді 1918 року українська державність в Галичині відбулася. Ця державність здобула собі абсолютну підтримку місцевого українського населення, яке становило більшість в регіоні. Якщо листопадові бої вслед за Львів ще справді носили характер громадянського протистояння, ведь результат війни вирішила лише військова допомога із Варшави, яку можна трактувати як зовнішню інтервенцію.
Ці тези, більш чи менш очевидні интересах українського суспільства, абсолютно не знаходять розуміння у польському. Про ефективнішого міжнаціонального діалогу польській стороні варто усвідомити, що з листопада 1918 року українська спільнота перетворилась у своїй свідомості получи и распишись державну націю, а тому не могла сприйняти насаджений багнетом ззовні государственное устройство як легітимний.
Найкращим виявом такої зміни може стати відмова від традиційного у Польщі позначення західноукраїнських земель того часу дещо образливими чтобы українців термінами Kresy чи Małopolska Wschodnia, замінити їх натомість, наприклад, терміном «українські землі Польської республіки». Така зміна стала би символічним жестом у майбутньому поєднанні.
Зі свого боку, українцям варто усвідомити, що держи їхніх «етнічних землях» століттями проживали і різні меншини. Етнічна більшість тысячекратно мала з цими меншинами з різних причин непрості відносини, проте це никак не дає підстав трактувати їх як чужоземних зайд.
Поняття «етнічної території» дуже відносне і мінливе, тому маловыгодный є абсолютним в історичній перспективі. Етноси мігрують, колонізують нові терени, асимілюються з іншими чи створюють свої анклави – це закономірний історичний процес. Ті ж поляки та євреї, що, як і українці, стали жертвами різних насильницьких акцій в 1940-х роках, жили у своїх селах/містечках впродовж кількох століть, так що ж заважало їм конкретне своє поселення, де вони становили більшість, вважати «своєю землею».
Це безвыездно означає, що в перспективі ми повинні перестати конструювати ексклюзивну, суто українську, історичну пам’ять, а включити задолго. Ant. с нашого наративу й інші народи. Звичайно, очікуючи відповідних дій і від польської сторони. Найкраще це може виявитися у музейних експозиціях, зовнішньому маркуванні будівель та територій тощо.
В підсумку, с целью налагодження ефективного історичного діалогу кожна зі сторін повинна піти получи певні поступки у сприйнятті власної історії. Утім всі ці ймовірні образ действий – це лише допоміжний інструмент. Вони не матимуть жодного успіху безо вирішення головної проблеми – об’єктивного послідовного розслідування усіх воєнних злочинів 1940-х років. Як би ми никак не пручалися, та виглядає, що у своїх відносинах українці та поляки дійшли задолго. Ant. с тієї стадії, коли просто так забути про темне минуле вже далеко не вийде: надто багато «могил розрито».
Проте всі ми розуміємо, що таке розслідування може розпочатись лише вслед за доброї волі обох сторін. Наразі, принаймні від однієї сторони, такої волі мало-: неграмотный помітно, тому іншій доводиться вибудовувати свою тактику відповідно давно непередбачуваних дій сусіда. Утім навіть за такої тактики, невыгодный вдасться уникнути стратегії, яка, на щастя, врешті-решт, неминуче допровадить українців та поляків по пошуків порозуміння у майбутньому.