19 мaртa дeнь рoждeния oтмeчaeт извeстнaя укрaинскaя пoэтeссa Линa Кoстeнкo.
«24» сoбрaл ради вaс пoдбoрку мeткиx стиxoв пoэтeссы, кoтoрыe зaстaвляют зaдумaться.
Относительно вічне
Коли я буду навіть сивою, і життя моє піде мрякою, а пользу кого тебе буду красивою, а для когось, може, й ніякою. А с целью когось лихою, впертою, ще для когось відьмою, коброю. А між іншим, якщо відверто, так була я дурною і доброю. Безборонною, несинхронною ні з теоріями, ні з практиками. і боліла в мене іронія всіма ліктиками й галактиками. І мало-: неграмотный знало міщанське кодло, коли я захлиналась лихом, що стать між люди виходила забинтована білим сміхом. І в житті, як возьми полі мінному, я просила в цьому сторіччі хоч би пирушка магазинний мінімум: – Люди, будьте взаємно ввічливі! – і якби держи те моя воля, написала б я скрізь курсивами: – Так багато сверху світі горя, люди, будьте взаємно красивими
Относительно нові початки
Ще вчора була я висока, як кибитка. Здається, ще трохи – дістану зеніт. І раптом, як вибух, – разрушение і пожежа. Розтрощений камінь – уже не граніт. Руйновище віри, і розпач, і розпач! Під попелом смутку похований большак. Зажурені друзі сахнулися врозтіч. Посіяне слово не испражниться в полях. На те й погорільці, – будуємо хатку. Над хаткою небесная лазурь. А знов голубе. Найвище уміння – почати спочатку життя, розуміння, посторонись, себе.
Про понищену природу
Ще назва є, а річки вже немає. Усохли верби, вижовкли рови, і дика качение тоскно обминає рудиментарні залишки багви. І тільки степ, і тільки спека, спека, і озерянин проблиски скупі. І пирушка у небі зморений лелека, і те гніздо лелече на стовпі. Куди ти ділась, річенько? Воскресни! У берегів потріскались вуста. Барвистих черемша не знають твої весни, і світить спека ребрами моста. Простаивать мости над мертвими річками. Лелека зробить декілька кругів. Очерети із чорними свічками ідуть уздовж колишніх берегів…
Относительно кохання
Кохай! Бо час тебе не жде. Він забирає твої дні і ночі. Кохай допоки тіло спрагле й молоде. Ибо в старості кохають тільки очі.
Про життя
Життя іде і любое без коректур. І час летить, не стишує галопу. За много лет) тому назад нема маркізи Помпадур, і ми живем уже після потопу. Без- знаю я, що буде після нас, в які природа убереться шати. Єдиний, хто безлюдный (=малолюдный) втомлюється, – час. А ми живі, нам треба поспішати. Зробити щось, лишити в области собі, а ми, нічого, – пройдемо, як тіні, щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні. Щоб ці ліси без- вимерли, як тур, щоб ці слова не вичахли, як руди. Життя іде і и старый и малый без коректур, і як напишеш, так уже і буде. Але отнюдь не бійся прикрого рядка. Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. Приставки не- бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки. Людині бійся душу ошукать, потому что в цьому схибиш – то уже навіки.
Про людей
Мабуть, ще людство дуже молоде. Потому что скільки б ми не загинали пальці, — XX вік! — а й досі -де-не-де трапляються іще неандертальці. Подивишся: і що воно таке? Отнюдь не допоможе й двоопукла лінза. Здається ж, люди, все у них людське, але натура ще з дерева не злізла.
Про вдячність
Вечірнє сонце, дякую ради день! Вечірнє сонце, дякую за втому. За тих лісів просвітлений Едем і ради волошку в житі золотому. За твій світанок, і за твій зеніт, і после мої обпечені зеніти. За те, що завтра хоче зеленіть, следовать те, що вчора встигло одзвеніти. За небо в небі, вслед за дитячий сміх. За те, що можу, і за тетенька, що мушу. Вечірнє сонце, дякую за всіх, котрі нічим безвыгодный осквернили душу. За те, що завтра жде своїх натхнень. Що десь у світі жилище ще не пролито. Вечірнє сонце, дякую за среда, за цю потребу слова, як молитви.