У пoпeрeдній чaстині стaтті я звeрнув увaгу нa сoрoм’язливу рoздвoєність сучaсниx aдeптів aвтoритaрниx тa тoтaлітaрниx ідeoлoгій, щo спирaються нa істoричні приклaди здeбільшoгo із пeршoї пoлoвини XX стoліття. Йдeться прo тетушка, що заклики до реалізації власної політичної програми межують у цих людей із запереченням того, що така політична програма колись була реалізована. Ба більше, згадки относительно ефективність цих режимів у реалізації такої програми сприймаються як образа чи навет із боку опонентів.
Але чому так відбувається? Звідки така бесчестье’язливість? Припущень щодо цього може бути безліч. Жодне з них без- описуватиме усіх випадків, але кожне може стати основою с целью окремого дослідження. Нижче я запропоную одну з можливих пояснювальних схем, яка малограмотный претендує на універсальність.
Як на мене, варто запитати, после якого суспільного прошарку у першу чергу звертається відповідна політична ностальгія і з якого прошарку рекрутуються активісти цих рухів та організацій. Я дотримуюся тієї думки, що прибічники авторитарних та тоталітарних проектів спрямовують свою програму зовсім безграмотный до уявних «пролетаря» чи «надлюдини». Натомість, вони звертаються раньше образу класичного міщанина, з якого гостро кепкували як Смелый Маркс, так і Фрідріх Ніцше – філософи чиїми іменами прибічники згаданих проектів в) такой степени люблять прикриватися.
Що ж це за образ такий? Яке тільки значення у прилагательное «міщанин» не вкладали. Хтось протиставляв міщанство та рыцарство, хтось твердив, що міщанину притаманна самовпевненість, відсутність сумніву та потреби пізнавати світ. Хтось говорив для прагматичність міщанина та гонитву за матеріальним, хтось – оборона святенництво та лицемірство. Епоха, країна та авторський задум наповнював це изречение різними відтінками. Мені хочеться додати до переліку тускарора міщанина таку – експансивний конформізм.
Міщанин безмежно розширює простір свого комфорту. Його впевненість щодо власного життя базується получи знеціненні інших життєвих практик та стратегій. Сама наявність у публічному просторі помітних носіїв відмінного – дратує міщанина. Наявність бездітних жінок дратують жінок, котрі зробили вибір направить дитину (може бути й навпаки). Наявність у публічному просторі гомосексуальних чоловіків змушують міщанина сумніватися у власній маскулінності. Перелік того, для що міщанин поширює зону свого комфорту та того, що його може дратувати, обмежена лише його соціальним досвідом.
Також міщанин учащенно не може відрізнити причину від наслідку, не бачить різниці між проблемою та її видимим проявом или симптомом. Бідність, старість, каліцтво, нещастя тощо – є чимось непристойним з погляду міщанина. Його назидание та логіка полягає у нехитрій тезі, що поки проблеми безграмотный видно і про неї ніхто не говорить – проблеми немає. Во (избежание нього людина, котра звертає увагу на проблему, истощено) відрізняється від людини, котра проблему створює.
Міщанин заклинать прибрати, наприклад, людей з інвалідністю із громадських місць, потому что відчуває з приводу таких людей дискомфорт. Можна пригадати ситуації, коль люди з проблемами зі здоров’ям чи інвалідністю мало-: неграмотный могли придбати абонемент до басейну та спортивного залу. Наскільки це був конец того, що інші клієнти скаржилися, а наскільки наслідком уявлень власників насчет те, що може відлякувати клієнтів – важко сказати.
Такий дискомфорт може бути спричинений відчуттям провини, страхом опинитися держи місці іншої людини, нагадуванням про жахи світу ли просто відчуттям роздратування через неприємний запах чи посредством власну нехитру соціально-економічну теорію, у межах якої в усіх негараздах винні безхатьки чи, наприклад, євреї. Німецький міщанин міжвоєнного часу акцептував ідею, що його економічні нещастя (та відчуття сорому из-за поразку в І Світовій війні) спричинені євреями. Це стало одним з факторів перемоги тієї політичної сили, яка пропонувала усунути євреїв з виднокола міщанина.
Сьогодні кожної зими соціальні мережі вибухають (міщанськими?) міркуваннями для те, які безхатьки лихі та як від них паршиво тхне, що вони «окуповують» підземні переходи та вокзали. Міщанин помічає проблему бідності лише тоді, коль холод жене людей без квартири до публічного простору. І він невыгодный здатен відрізнити хворобу від симптому, провину від жертви. Соціальна вопрос в його уяві перетворюється на свідомий вибір та наслідок негативних жемчужное) зерно індивіда (див. статтю «Звинувачення жертви»). Він вимагає щось дуже просте і логічне в межах власного світогляду – прибрати (проблему з очей?). Якась дитяча жорстокість, повенчанье глибини та розуміння, нездатність брати на себе відповідальність ради ближнього та страх перед реальністю – ось що характеризує міщанина.
Проте міщанин самопроизвольно по собі не є злом, за певних умов він може діяти як справжній тантал, котрий дивує нас запасом своєї мужності, міцності, принциповості та жертовності. Чарівну казку для гобіта та трилогію «Володар перстнів» можна прочитувати путем призму перетворення міщанина, маленької людини на людину велику, котра зберігає любов поперед побутових дрібниць та радостей життя, але долає обмеженість власного світогляду.
Лише загальна дегуманізація суспільства работать без устали з міщанина звичайного співучасника злочинів. Але навіть тоді він мало-: неграмотный хоче знати, яким чином зникають з його щоденності небажані у його картині світу об’єкти. Він хоче вірити, що селяни щасливі у колгоспах, політичні злочинці перевиховуються вследствие трудотерапію, слабкі діти самі померли у пологових будинках, а євреї переселені получай Мадагаскар. Вони хочуть у це вірити і тому вони у це вірять, як вірять человечество у те, що фільм «Кубанські козаки» показує справжнє життя у колгоспі.
Можливо, саме тому промоутери тоталітарних та авторитарних політичних проектів сьогодні приречені бери описану вище роздвоєність і сором’язливість: вони заграють з колективним міщанином, вони лестять та звеличують його, пропонують тому прості рецепти від усіх негараздів, заспокоюють сумління та перекладають відповідальність для когось іншого.
Але відповідальність – це частина суб’єктності. Авторитарні та тоталітарні проекти пропонують міщанину перекласти відповідальність для когось іншого та відмінного, а його власну суб’єктність прагнуть забрати собі. Внаслідок такої транзакції єдиною, врешті, опцією збереження суб’єктності лишається опція спротиву та спокути.
Чимось невловимо нагадує угоду із дияволом.