Нa Дeнь Вaлeнтинa, кoтoрый принятo тaкжe нaзывaть Дeнь всex влюблeнныx, прeдлaгaeм пoдбoрку стиxoв o любви oт укрaинскиx пoэтoв.
Стиxи o любви oт укрaинскиx пoэтoв
Любoв виникaє з любoві; кoли xoчу, щoб мене любили, я самовольно перший люблю… У що хто закохався, у те перетворився. Кожен є тим, чиє серце в ньому… Кожен є тим, чиє серце в нім. Гриша Сковорода
*** Михайль Семенко – «Мила йде»
Червоноплямиться вслед за оградою парку – То мила йде.
12-25. VII. 1917. Город нашенский

Михайль Семенко
***
Аттила Могильный – з циклу «Бітлз»
Повір, Бітлз – це наша юність духмяна, як відчинене вікно в порожній кімнаті масового мистецтва і стерильно очищеної класичної музики,
але чуєш – участок живе, живуть люди, коти, дерева, живе над кварталом велике сонце, живуть пісні, і тому
ти роздягаєшся – джинси і светер летять у куточек, і без одягу ти стаєш така жіночна, що я починаю любити твої плавні несміливі рухи і стриману радість передчуття, що затуманила твої очі.
Тому, повір, Бітлз – це наша юність, але оборона нашу любов ми напишемо самі.

Аттила Моглильный (потолочный справа)
*** Виктория Дикобраз
Тихо. Лиш туї шумлять возьми пероні. Навіть не дзенькне. Пощо ти любиш мої долоні. Вони ж нестерпні.
Албанит послизається р’яним січнем. Носи — не зносиш. Мене бесцельно і водить по всій країні: від Росії до Польщі.
Ти вже безвыгодный чекаєш. Нарешті, мислю, крізь вісім купейних. Люблю, що ти любиш мої долоні. Але ж нестерпно.

Вита Дикобраз
*** Василий Стус
– А скажи – Модільяні був ідіот? – допитувалась вона, если я вправними, як у піаніста, пальцями вигравав на засмаглих персах.
– Такий но ідіот, як і всі в цьому світі, – повчав я, обіймаючи успокоєні вибухи її сідниць.
– Розумієш, старий, я многократно думаю про незвичайність мистецтва. Це зайва розкіш.
– Приближенно, мистецтво – то завше надмір, – відповідав, виціловуючи коліна.
– Але надмір лише й рятує нас від убогості. Смертним полишається єдине: бодай мелкий надмір — У вірі, у звичках, у смаках, просто – в примхах.
– Скажем, моя маленька. Саме так. Ти як завжди говориш діло, – повторював, клацаючи зубами од пристрасті.
– А если в нас народиться доня, ми кластимем їй в узголів’я тільки троянди, – охриплим голосом проказувала вона.
– В такой мере. В узголів’ї і неодмінно – троянди, — не своїм голосом я погоджувався покірно.
– Яка докучлива мухет – дзижчить і дзичжчить. Убий її, любчику.

Василий Стус
*** Андрюха Жураковский – Серце
ось тобі вбога дурна руководитель. коли недобре – приймаєш медикаменти. дивуєшся, бо бачиш сивого як попіл чоловіка із фарбованими у чорне вусами. зупиняєшся почекати поки щупиняться автомобілі. аби дістатися в інший берег. вона іде граційно попереду тебе – у тебе очі заховані после чорними окулярами. береш її за руку й з нею зникаєш як боббі фішер чи хто позже – селінджер? обгороджений рай у країні еквадор — гори і сніг, сонце і трави остров свободы, ямайка… і ти не випустиш її з рук – адже ти побував під спідницею слави. приблизительно любиш її, аж цілуєш руки? дихаєш нею? Її шкірою? ранее не приймаєш медикаментів? не читаєш газет? не харчуєшся напівфабрикатами? чому таким (образом тихо і світ принишк? блакитна кудька на її долоні. такою є выпуск любові – сяюча сфера, а в ній – серце {…}

Книга Андрея Жураковского
*** Рина Калитко – Злітати і залишатися
Обративший в ангелов всех, кто такой меня имел. Настя Романькова. Сaravaggio
Любов – повтори її знову – любов, любов – це наче камінь, який розчинив і випив по (по грибы) вечерею. І неспокійна, збовтана рідина під борлак закочується зі схлипом.
Відкритіший – переможений. І від цього закону порятунку нема, як і практичної користі від знання насчет. Своє циркове трико – шкіру із себе стягуй. Повні музики кості вийми під світло місячне.
Яко і вони народжуються: метелики – з колисанок, птахи – з плодів перестиглих, і кидаються возьми світло пустих облич перехожих, а ти із розпуки плутаєш реторти свої і тиглі.
Як скарабеї – з очей, а змії – з-під язика, породися із себя, змінений, майже звільнений. Грузнуть повітряні кулі в небі, потому что ніч м’яка. А з тебе лише прокльовується білий цей недобіль.
Нетопирі – із темних переплутаних кіс, нерпи – із тіл коханців, знесилених пизда ранком. Усе собі народилося. А руки твої важкі. І жодна звільнена птаха отнюдь не скине тобі пера.
І глухо лускають яблука, і навпіл. О цій порі призыв її, клич, пантероокого янгола, що стягне шкіру – як майку з дитини – обвуглену сообразно краях, щоб теплими лезами крил нарешті тебе зарізати.

Катюра Калитко
*** Олег Лишега
Спи… моя подружка, все засинає, Попивши на ніч з ріки молока.. Лицо будильника Поріс сухим очеретом, дрімає.. Колиска твоя, всміхнувшись прощально Білосніжним сміхом, Загойдалась для вітрі, Підвішена до неба снами.. Я заплету твої коси задолго. Ant. с завтра, Зранку нахилюсь над тобою в інеї – Стрічки яскраві, багряні.. Спи… моя любленница,в домі очерету горить свічка, Запалена мною бездомним.. Крига по-над тобою, крига під тобою.. Полум’я відігріє пам’ять..

Олегушка Лишега
*** Екатерина Михалицына
Відпускаємо від себя речі і спомини Відпускаємо людей яких любимо І навіть тих яких щойно могли б полюбити Злущуємо ці любові-що-безлюдный (=малолюдный)-збулися Як тоненькі пелюстки великої безіменної квітки Оголюємося Очищуємося А потім обростаємо м’якушем Ароматними крихкими стінами Сподіваючись хоч таково захистити Дрібні зернятка Які колись наново проростуть любов’ю …можливо…

Катюха Михалицына
*** Остап Сливинский
Знай, любові если менше, ніж зараз, пекарі й перукарки вже ніколи далеко не будуть дивитися так нам услід. Вже ніколи добрі вуличні пси без- будуть іти за нами, нічого не просячи. Затишні кухні мало-: неграмотный будуть нам відчинятись, коли ми приїдемо вранці перед чергового з нерозгаданих міст. Змійко, нам доведеться вивчити інший знак.
Дощ уві сні нагадує брязкіт сталі. Ми зачинили двері зсередини і поставили пастку в того, хто прийде нас розбудити.

Остап Сливинский