Події, які відбувалися з 25 по 31 серпня рівно три роки тому звелися до одного маленького міста на сході Донецької області – міста Іловайськ.
Місто Іловайськ розташоване за 40 кілометрів на південний схід від Донецька. Тут добували вапняк і щебінь, якихось значних економічних об’єктів не було. Але Іловайськ був важливим з військової точки зору, тому було дві причини його завоювати і обидві вони пов’язані з одним з найголовніших елементів війни – з логістикою. По-перше, Іловайськ – це один з найбільших залізничних вузлів на Донбасі. По-друге, він розташований за 12 кілометрах від дороги, яка сполучає Донецьк з Луганськом.
Влітку 2014 року Росія надавала терористам підкріплення суходолом. Залізницею і в промислових масштабах вона повезе його пізніше. Чому, як і ким було прийнято рішення зайти в Іловайськ, мені достеменно невідомо. Контролювати залізницю вогнем можна і не заходячи у місто. А от вибивати укріпленого супротивника в умовах населеного пункту доволі складно.
Була в Іловайську іще й інша цінність – за 12 кілометрів від нього проходить траса Н-21 – головна артерія, яка сполучає Луганськ з Донецьком. Взявши її під вогневий контроль, ми фактично замикали Донецьк у котел, прирікши угрупування терористів на поразку. Через доволі короткий час у них би закінчились набої, снаряди та пальне і ми б могли починати зачистку міста, чи перемовини про капітуляцію.
Але для досягнення обох цілей заходити і зачищати місто було не обов’язково. На тому напрямку діяла велика кількість добровольчих батальйонів, які не вважались частиною сил АТО і погано контролювались. Таких підрозділів було багато і не рідко їхня реальна чисельність перевищувала 1-2 роти. Відповідно, про організацію взаємодії, координацію, зв’язок і єдиний центр командування тут не йшлося. Крім того, на відміну від регулярних підрозділів, добровольчі майже не мали важкого озброєння. Як би то не було, але 18 серпня це угрупування змогло частково вибити укріпленого супротивника з міста.
Що сталося далі – вам відомо. 8 батальйонно-тактичних груп російської армії зайшли в Україну, щоб розблокувати Донецьк. Це кардинально змінило розклад сил. Росіяни мали велику кількість важкої техніки, нової зброї і через кордон їх підтримувала артилерія. Дуже швидко наше угрупування було відтіснене, а підрозділи в Іловайську опинилися в оточенні.
Між Іловайськом і нашими резервами знаходився окупований Донецьк, швидко їх туди перекинути було складно. Та і, давайте говорити чесно, на той момент резервів уже майже не було. Бойові підрозділи зазнали втрати і потребували відновлення, а хлопців з третьої хвилі мобілізації тільки починали розвозити по полігонах.
Військові, які вийшли з Іловайська казали, що якийсь час у них іще були шанси прорватися і з боєм вийти з міста. Але керівництво вирішило домовитись про гарантії безпеки та «зелений коридор» для виходу наших військ. Таким чином терористи виграли ще кілька днів. За цей час росіяни встигли облаштувати вогневі позиції уздовж майбутнього “зеленого коридору”, перетворюючи його на коридор смерті.
Умови виходу наших підрозділів постійно змінювались на користь терористів. В останній момент українським солдатам уже пропонувалось виходити без зброї та техніки. В зеленому коридорі із заздалегідь підготовлених вогневих позицій, артилерійським, снайперським, кулеметним та усіма іншими видами вогню було завдано удар по нашій колоні. За офіційними даними, тоді загинуло 366 солдатів. Значно більше було поранено, чи потрапило в полон. Серед останніх – було і кілька моїх друзів.
Незважаючи на нерівність сил і вкрай невигідне положення, наші військові чинили супротивнику запеклий опір. Про це рідко говорять, але в Іловайську і навіть під час виходу наші військові дали супротивнику бій. Справжній, надзвичайно жорстокий і для багатьох останній. У тому бою було знищено більшу частину нашої техніки, зброї, військового та волонтерського майна. Українська армія зазнала найбільших одночасних втрат на цій війні, а російський солдат вчергове показав, що гарно уміє стріляти лише у спину.
Це була кривава крапка в історії нашого наступу влітку 2014 року. На темі Іловайську спекулювали обидві сторони конфлікту. Всередині України ті події породили справжніх та фейкових героїв, людей, яких зробили винними в усьому та навіть кількох народних депутатів. На жаль, як це часто буває, найболючіший день за час нашої незалежності спробували перетворити на фарс і знецінити.
Військове керівництво країни звинуватили у тому, що вони не врахували можливості наступу росіян. Частково це так. Фактично уся операція у секторі Д була розрахована на те, що Росія не наважиться напасти відкрито. Кількість сил та засобів сектору була недостатньою для протистояння з угрупуванням, яке було у нас на кордоні. Це була гра ва-банк.
Розвідувальні дані і у той час, і після бували дуже різними. Але рівно три роки тому хтось мав малювати стрілки на картах і приймати рішення. Хтось мав брати на себе відповідальність, розуміючи, що не усі рішення будуть вдалими і що за це прийдеться відповідати. Хтось мав іти на фронт, у розчавлену корупцією і свавіллям армію, щоб боронити країну проти незрівнянно сильнішого ворога. А хтось мав їм допомагати. Кожен з нас приймав тоді рішення, бо найгірший вибір на війні – це бездіяльність.
На війні неможливо врахувати усе. І ціна помилок на тут завжди вимірюється не лише територіями та об’єктами. Вона вимірюється життями. І поки ви дивитесь це відео, вздовж усього нашого кордону з Росією стягуються війська в Криму, Придністров’ї, Білорусі та РФ. Там знову оголошені навчання, як і взимку 2014 року, перед самим початком війни. Чи можуть вони напасти? Безумовно. Чи готові ми до наступу багатотисячної армади, у якої авіація, ракети, танки та ядерна зброя? Ні не готові. Ми значно менші і технічно слабші.
Чи означає це, що ми маємо окопуватись по лінії Дніпра і готуватися до партизанської війни? Ні. Ми маємо просто готуватись і робити сильнішою армію, бо головні бої цієї війни іще попереду. Ми маємо до них підготуватися. І рано чи пізно ми відновимо своє військо і будемо звільняти Донецьк. І тоді знову хтось муситиме взяти в руки зброю, а хтось – намалювати стрілку на карті. Бо армію може перемогти лише армія. І для цього ми маємо її будувати.
Три роки тому ми були у кроці від перемоги. Ми оточили терористів у Донецьку, і якби не повномасштабне вторгнення росіян, то у котлі були би терористи. Далі Мінські перемовини та поступове заморожування конфлікту дасть нам час для того, щоб краще підготуватись і наступного разу довести справу до кінця.