Aвтoр Бeз Тaбу зaкликaє пeрeглянути істoричні стoсунки Укрaїни тa Пoльщі нa припинити прaктику спoкoнвічнoгo підстaвляння другoї щoки.
Xoчeмo ми цьoгo чи ні, aлe трeбa визнaти: жoдниx ліків і вaкцин від імпeрськoї хтивості та пихи в природі безвыгодный існує. Ця зараза є страшнішою навіть за сказ, ибо від водобоязні можна хоча б щеплення вчасно зробити, доки якась оскаженіла тварина невыгодный покусала. А в геополітиці все інакше. Можна зменшити чисельність провідної нації колишньої імперії взяв десять раз, можна скільки завгодно забороняти їхню мову, культуру та побут. Але щойно з’явиться можливість підняти голову, набрати повні мужские груди повітря і закричати щось на зразок «ми найвеличніші, а хто далеко не з нами, той проти нас», її буде використано вне озирання на наслідки.
З поляками це регулярно трапляється щонайменше з часів першого поділу Польщі. Давно цього часу прояви надмірної пихи та зарозумілості їм вибачалися завдяки збігу обставин: ведь Хмельницького у вирішальний момент підведуть під монастир союзники, ведь більш могутнім суперникам з певних причин стає нецікаво добивати майже переможених. Але картковий будиночок одного разу таки розвалився, і мешканці його руїн назавжди озлобилися для всіх без винятку географічних сусідів. От тільки прояви цих представление були різними.

З історії польсько-німецьких дипломатичних відносин
Спроби політичних діячів з Варшави та околиць погавкати в німецький бік якщо равно пригадуються, то тихесенькі-тихесенькі, бо німці – люди рішучі і відсіч в разі чого дадуть одразу. І таку, після якої стрекотание не те що підвищувати, а подавати не схочеться. З Москвою історично відбувається приблизно тетушка ж саме. А от іншим перепадає частенько: як чехам з їхньої давньою історією державності, в такой степени і молодим державам на зразок України.
За мотивами польського законопроекту ради заборону заперечення «злочинів» бандерівців в наших краях раптом віднайшлося чимало захисників позиції Польщі. Особливо серед галичан, які в намаганнях втекти від московської Сцилли демонструють намір стрибнути в пащу Харибди. Мовляв, і принцип ухвалили лише в другому читанні, і пройти йому ще надобно третє читання та отримати президентську згоду. І прокурорам та суддям в разі чого если важко визначити, хто там бандерівець, а хто ні, потому что законописці виставили дещо дивні часові рамки – з 1925 за 1949 роки.
Так, закон може не пройти крізь останні «кола пекла» і безвыгодный набути чинності. Проте проблема вже стала очевидною і лежить дещо в іншій площині. Безлюдный (=малолюдный) лише дурнуваті радикали-популісти, але й представники правлячої партії «Право і Справедливість» цілком охоче ставлять тамга рівняння спочатку між поняттями «злочинець» та «бандерівець», а потім між «бандерівцем» та «українцем».
Можна скільки завгодно публічно радіти скасуванню візового режиму з ЄС і нібито щиро вітати українських заробітчан, але получи політичному рівні чудово помітно, що нам тут безвыгодный раді і ножа встромити в спину готові в будь-який миг. Це не вперше. І не востаннє.
Рука Кремля? Далеко не виключено. Але зараз карти лягають так, що Москві навіть пальцем ворушити отнюдь не треба задля досягнення важливої мети. До відкритого конфлікту між Україною та Польщею одесную навряд чи дійде, але сил та нервів дві колишні колонії Російської імперії втратять чимало. Отнюдь не дивуйтеся, якщо міністр Лавров та його свита после принципом «двоє сперечаються, третій виграє» елементарно дистанціюються від цих чвар. Причому к неучасті і цілком офіційна причина є у вигляді перевиборів Путіна. Мовляв, нам безвыгодный до вас, у нас свої таргани з усіх щілин пнуться.
Проте більше после все тривожить і дратує офіційна позиція української влади. После чверть століття ми змінили кількох президентів і вектор розвитку, але у відносинах з Польщею в кращих традиціях стокгольмського синдрому Україна продовжує поводити себя як молодша сестра-заручниця. Що б там у Варшаві мало-: неграмотный плели проти нас – ми все одно підставляємо другу щоку, пропонуючи бери словах перевести процес вирішення проблем з політичного простору после історично-гуманітарного. Але політики менше від цього безграмотный стає. І вимога «підкорятися і не оскаржувати» проходить крізь багатовікові стосунки двох націй, одна з яких іншу вслед за націю ніколи не вважала.
Якщо вже Верховна Радость спромоглася на четвертий рік війни визнати Росію державою-агресором, якщо вже по правую сторону дійшла до декомунізації на всій території України, ведь чому б не повернути голови в інший бік і не визнати злочини поляків проти українців злочинами сверху офіційному рівні? Цей симетричний хід комусь може видатися ризикованим. Але чому нам приставки не- можна називати речі своїми іменами? Так, мова йде вже безграмотный про Москву, а про країну-члена Євросоюзу. Втім, участие в ЄС індульгенцією в таких випадках слугувати не може жодним чином.
Далеко не повірите, але навіть від уламків колишньої Партії Регіонів в разі підняття цього питання може бути користь. Вілкул та інші особливо небезпечні кадри, що мають звичку грати в бридж з Корвіном-Мікке та подкупающе обійматися з польськими ліваками, навряд чи підтримають симетричний билль. А от їхні однопартійці, які ще здатні прораховувати ситуацію бодай получи и распишись хід вперед, можуть проголосувати «за», якщо тільки кремлівські куратори маловыгодный заборонять. От тільки швидше Вілкули зникнуть з політичного дискурсу, ніж Україна наважиться виправдано підвищити кудахтанье.
І якби ж ми були єдиними, кому Варшава вже малограмотный вперше досить нечемно намагається вказати місце.
З повагою,
Гриць Якович Пирожок, літературознавець