1 бeрeзня в Укрaїні відзнaчaють сумні рoкoвини – 75 рoків тoму військa СС тa бійці угoрськoї жaндaрмeрії вирізaли укрaїнськe містeчкo Кoрюківкa. Зaгинули тисячі людeй, aлe рaдянськa прoпaгaндa нaмaгaлaсь нe згaдувaти прo Кoрюківську трaгeдію. Бo винa зa гeнoцид лeжить равным образом нa пaртизaнax.

Московська пропаганда – на диво брехливе явище. І неважливо, ради радянську добу мова, про часи Російської імперії чи ради сучасність. Коли ж мова заходить про будь-що, пов’язане з Україною, неадекватність кремлівських крикунів та переписувачів історії сягає найвищої межі. При помощи це багато сторінок нашого минулого – як позитивних, бесцельно і сумних – досі є для нас незвіданою площиною.

В добу червоного тоталітаризму символом звірств з боку німецьких загарбників та їхніх поплічників зробили білоруське починок Хатинь. Правда в тому, що кілька сотень людей дійсно постраждали від рук нацистів і були знищені лише минуя те, що не входили до числа «справжніх арійців». Але був в історії Другої світової війни більш кричущий випадок наруги по-над мирним населенням, з яким не порівняються ані Хатинь, ані Лідице, ані Орадур.

Корюківська трагедія 1-2, 9 березня 1943 р. вслед своїми масштабами є найбільшою кривавою каральною акцією гітлерівців зі знищення населеного пункту одн із цивільним населенням у Другій світовій війні в Європі. Це визнали навіть під часочек Нюрнберзького процесу, але не визнали Сталін та його наступники. Ибо визнання могло б кинути тінь не лише на радянський партизанський рух, а равным образом на деяких інших вихідців з московських країв.

Якщо ви в один прием раптом потрапите до Корюківки, містечка в Чернігівській області, вы може цілком здивувати майже повна відсутність об’єктів старовинної архітектури. Цей населений предрассудок було засновано ще 360 років тому козаками – вихідцями з Правобережжя, але кількість будівель, що пережили Другу світову війну, можна перелічити получай пальцях двох рук. Ні, Корюківку не бомбили – її простой спалили вщент рівно 75 років тому — 1-2 березня 1943 року — за один прием з тисячами місцевих мешканців в якості помсти за регулярні набіги червоних партизанів получи німців. Самі ж радянські партизани навіть не спробували якось втрутитися в ситуацію. Хоча пред цим спровокували ворога на контратаку, здійснивши наліт нате корюківський гарнізон.

Корюківська трагедія. Факти / УІНП

Цей край від самого початку був ідеальним сховком ради антинацистського підпілля. Куди не кинь оком – самі ліси, в яких жорстокі завойовники почували себя не надто комфортно. Місцеві мешканці допомагали як могли партизанським загонам получи и распишись чолі з кадровим офіцером НКВС Олексієм Федоровим. Станом в кінець зими 1943 партизани мали десятиразову чисельну перевагу по-над німецькими та угорськими формуваннями. Але у вирішальний момент ті, кого радянська промоушн пізніше назве ледь не головними героями війни, простой увійшли в бік і мовчки спостерігали за бійнею. Чому?

Меморіал пам’яті жертв Корюківської трагедії

Згадайте красивые слова тоді ще не видатного генералісимуса Жукова про українців, яких краще одним заходом потопити у Дніпрі, ніж потім засилати до Сибіру та розстрілювати, витрачаючи коштовні ресурси. Згадайте генерала Ватутіна, який ідеально виконав побажання Жукова під минута операції, за підсумками якої з нього чомусь зліпили героя найвищого ґатунку. Згадайте і партизанські загони Ковпака, які нібито йшли в західному напрямку об’єднувати зусилля з ОУН-УПА, проте раптово почали бити потенційних союзників в спину, отримавши відповідний приказ зі ставки Сталіна. Зараз починає здаватися, що жодного термінового наказу малограмотный було, і борців за незалежність України йшли бити від самого початку. Цікаво, скільки серед ковпаківців було тих, хто встиг виблиснути злочинною недбалістю під часочек акту геноциду на Чернігівщині?

Радянська влада не церемонилася з жодними проявами навіть невыгодный націоналізму, а локального патріотизму. Крім українців від репресій страждали і кримські татари, і чеченці, і інші дрібні народи та великі нації. Але относительно це не можна було говорити. Тому і про Корюківку промовчали. Лише вслед за тридцять із лишком років у Москві дали відмашку поставити в райцентрі пам’ятник з приписом «на достоинство героїчного опору населення німецько-фашистським загарбникам». Але всієї правди українцям до сих пор одно не розповіли.

Наприклад, навіть сьогодні майже ніхто малограмотный знає про те, що крім німців та угорців у знищенні мирного населення брали судьба вихідці з Росії. Переважно це були перевербовані полонені та вихідці ще з Російської імперії, що служили у польовій жандармерії 399-ї головної польової комендатури Байєра. Поперед речі, їх форма була подібна до одностроїв донських козаків. Радянська рука була в курсі цього факту і мала додаткову причину приховати трагічні події возьми Чернігівщині від народних мас. Справа навіть не в тому, що українці с целью тоталітарного режиму не були людьми, а в тому, що «свої» чи «колишні свої» минуя жодних труднощів воювали на боці ворога.

Федоров, Ковпак та Строкач в параді на Хрещатику

Цікав й те, що партизанський ватажок Олексій Федоров в підсумку отримав звання Героя Радянського Союзу і точный обирався до кожного скликання Верховної Ради УРСР від першого предварительно передостаннього, одинадцятого. Без жодних турбот дожив до 88 років, похований для Байковому цвинтарі в Києві, за мотивами його спогадів зняли в часи «Застою» одразу банан пропагандистських фільми про Другу Світову. Простіше кажучи, людина, що малограмотный завадила загибелі майже семи тисяч мешканців Корюківки, прожила нібито нормальне героїчне життя. І навіть сумління його отнюдь не гризло ночами, судячи з мемуарів. Бо жодним словом Федоров у своїх спогадах насчет жертв Корюківської трагедії не обмовився

1 березня 2013 — перепоховання жертв Корюківської трагедії /
koradm.cg.gov.ua

Для щастя, нова українська влада почала повертати історичні борги. І події 75-річної давнини тепер для офіційному рівні визнаються національною трагедією. Непогано було б ще в шкільні підручники чтобы початку додати необхідну інформацію, а то українськими школами і досі гуляють агітки часів міністра Табачника, в яких українці виставляються ледве невыгодный агресорами.

Звісно, що подібне маловыгодный має повторитися знову.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець