Атакующий хавбек Марко Ройс и дортмундская Боруссия решили продолжить сотрудничество еще на 5 лет.

Воспитанник Рот-Вайсса из Алена будет играть на «Сигнал Идуна Парк» до лета 2023 года. Об этом сообщает официальный сайт Боруссии Д.

Бундеслига, 26 тур: расписание, трансляции, результаты

28-летний Ройс играет за «шмелей» на протяжении пяти с половиной лет. Первую половину сезона 2017/18 он пропустил из-за тяжелой травмы, но после возвращения на поле в начале февраля успел провести 7 матчей во всех турнирах, забив в них 3 мяча.

Недавно появилась информация о заинтересованности в трансфере Ройса английского Тоттенхэма. Но, очевидно, теперь «шпоры» вынуждены будут отказаться от попыток подписать полузащитника Боруссии Д.

Фигурант подозрения СБУ в деле руководителя Центра освобождения пленных «Офицерский корпус» Владимира Рубана помощник нардепа Надежды Савченко Олег Мезенцев о своей «причастности» к делу узнал из СМИ.

Об этом сообщает ТСН.

Отметим, что в деле Владимира Рубана Олег Мезенцев фигурирует как соучастник преступления. Надежда Савченко заявила, что Мезенцев написал заявление на увольнение с должности ее помощника.

Я не знаю, даже нечего сказать. Я сам узнал сегодня из новостей. Последний раз виделись (с Рубаном) в академии (Национальная академия госуправления при президенте Украины) – я учился с его сыновьями, он пришел на выпускной к сыну, там в последний раз мы и виделись,
– рассказал Мезенцев.

Отмечается, что выпускной в учебном заведении отпраздновали в конце февраля. К тому времени, по словам Мезенцева, он виделся с Рубаном также только в академии и их общение ограничивалось только приветствиями.

Кроме того, Мезенцев подтвердил, что написал заявление на увольнение с должности помощника Савченко и уехал работать за границу, откуда получил приглашение на работу. Однако Мезенцев не уточнил, на какой должности и в какой стране работает

Мезенцев также выразил убеждение, что Рубан не причастен к инкриминируемым ему преступлениям.

«Бред, бред, еще раз бред. Рубан никогда с собой не возил чего-то нелегального. Я довольно неплохо знаю Рубана. Тем более, возить минометы в мебели… Военные понимают, что минометом ты ничего не сделаешь, а стрелковое оружие… Я не знаю, на кого это рассчитано. Скорее всего, на эмоциональных людей, которые воспринимают все за чистую монету. Но Рубан далеко не такой глупый человек, чтобы готовить какие-то теракты, тем более покушения на кого-то. Рубан – переговорщик», – заверил Мезенцев.

Ми не один раз згадували, як друзі та побратими врятували юного десантника Петра – спочатку на полі бою, а потім і тут, в «глибокому тилу».

Про те, як вояки буквально силоміць вивезли хлопчину зі шпиталю, у день запланованої ампутації стопи, ми вже розповідали. А от як йому врятували життя просто під носом у ворога – це вже окрема історія, яка закінчилася добре завдяки злагодженим діям побратимів Петра та суворому вишколу, який усі вони пройшли перед війною.

Зустрічаємося у клініці, куди Петро прийшов на чергову перев’язку після чергової ж операції. Згодом під’їжджає і Павло – сам після операції на руці, «втік» зі шпиталю на день, аби підтримати друга. Павло на псевдо «Малий» – один із побратимів Петра, який виносив пораненого хлопця одразу ж після вибуху міни, яка мало не відірвала Петрові ногу. Хлопці обидва – добровольці, воюють з 2014 року. Познайомилися у навчальному таборі УНА УНСО, і з тих пір вони – нерозлийвода.

Петро

Павло ще в дитинстві травмував вказівні пальці на обох руках. Тож у 2014 році медкомісію він, звісно ж, не пройшов. Хотів воювати добровольцем – та всі добробати «футболили» хлопця. Мовляв, ну як же вправлятися із зброєю, коли руки травмовані? Та це не завадило йому ні воювати, ні стріляти, ні рятувати життя. Про той день, коли у нього на очах підірвався Петро, він розказує тричі. Бо йшов просто за ним. Напевне, цей день назавжди закарбувався у пам’яті хлопця… Власне, йому й слово.

Павле, розкажи, як ти взагалі потрапив до армії?

Павло. Мав бажання! (Сміється) Воюю з самого початку. Починав влітку [2014 року], взагалі випадково потрапив до УНА УНСО, вони базувалися у моєму місті. А я був тоді сотником самооборони, і часто привозив до них у розташування допомогу: запчастини, провіант, різне.

Павло

В першу-другу мобілізацію мене не брали, бракували з приводу рук. Тому я звернувся до сотника, щоб потрапити хоча б у добровольчий батальйон. Він сказав, що коли буде до них їхати, то закине за мене слово. Так і зробив. У таборі мене зустріли, одразу роз’яснили: ніхто тут силою не тримає, ніяких контрактів немає, все за бажанням. Але якщо захочеш піти, скажи правду: чому ти йдеш.

Місяць і тиждень був на вишколі, потім приїхав до себе в місто, де теж був вишкіл і вже видали зброю. Пам’ятаю, мені тоді ще видали ПКМ. Я його перший раз взяв у руки і думаю: «Блін, такий масивний, що мені з ним робити?».

З Петром тоді ж познайомилися?

Тут до розмови долучається Петро.

Петро. А давайте я розповім? Я просто пам’ятаю чітко, що в середині вересня [2014-го] я вирішив для себе: їду в табір УНА УНСО. Приїхав в штаб у м. Вінниця, там мене відправили до табора у селі Петрик. Приїхав у село Петрик і першим ділом познайомився з усіма хлопцями. От так і дізнався, що Павло мій земляк. От з тих пір ми й дружимо.

Павло. У Водяному вже разом жили у будинку. Петро взагалі обожнював все що горить, все що підривається – це все його! Він начитаний сам, дуже розумний. Він знає з фізики, з хімії, з того, з того, з того… Він ще на «Петрику» себе показав – було видно, що на одному місці не сидить, і те робить, і інше робить, і відповідальний. І на це дуже звертали увагу в навчальному таборі. Там відсів був серйозний.

Чому обрали саме розвідку?

Петро. Просто батальйон УНА УНСО – це мав бути розвідувально-диверсійний батальйон. Його створювали в такому форматі, тож так і сталося, що ми всі – розвідники.

Павло. Чому саме розвідка?.. Та тому що тут краще, блін! Як би там не було, це найкраще, що є. Один із кращих напрямків в армії взагалі. Небезпечно, так, але… цікаво! (Сміється).

Але ж зараз ти десантник. Як так сталося?

Павло. Від початку ми були в складі добровольчого батальйону УНА УНСО, окрема четверта рота. І десь через місяць після вишколу ми приїхали на базу 25-ої аеромобільної бригади, там нам видали казарму.

Петро. Ми вже тоді були включені до складу 81-ої бригади.

Павло. Та це взагалі спонтанно сталося. Ми взагалі думали, що прикомандировані до неї. А потім виявилося, що ми вже в десантних військах, вже давно у штаті. Але ми самі це зрозуміли вже тільки у Водяному. Тоді конкретно сказали: «Чуваки, ми тепер десантники». А ми ж з добровольчого батальйону, ми спочатку думали, що просто прикомандировані до десантних військ. А потім виявилося, що ні – ми вже конкретно в складі 81-ої десантно-штурмової бригади. Ну добре… Куди вже діваться: десанти так десанти. Ми ще юморили тоді… (переглядаються із Петром та сміються).

Довго у Водяному були?

Павло. Десь із півроку там воювали. Були втрати. У багатьох хлопців нервова система не витримала. Приїхали на базу і поїхали додому, і з ними зараз зв’язатися тяжко. Але ті хлопці, які залишились, дуже добре себе показали і дуже багато чого зробили. Для мене це за честь – служити з ними. Це ж не те що проходити якусь строкову службу в тихий час. А в такі часи, коли країну накрила військова агресія, то безцінно – зустріти людей, для яких «треба йти? не питання!», і немає такого, що «я не піду, у мене мама, у мене дружина»…

Де встигли повоювати?

Павло. Після Водяного стояли в Дружковці Донецької області, табір «Улибка»…

Петро. «Улибка Ілліча»! Це колишній піонертабір, називався «Улибка Ілліча» і там Лєнін стояв.

Павло. Та з того табору залишилось – майже нічого. Дуже старі будівлі, все осипалося і просило дуже доброго ремонту. От ми заїхали і потихеньку почали все ремонтувати. Знесли цього Леніна, щоб його ніхто не бачив. Деякі містяни були не проти, але були й такі, що казали «навіщо ви його зносите?». Потім в місті знесли ще Леніна. (Сміються обидва). Старожили кричали: «О, приїхали укропи! Знесли Леніна!». Ну нічого, пережили. (Сміється).

Петро розповідав про своє поранення, але ж ти все бачив на власні очі. Як це сталося?

Павло. На завдання ми тоді йшли разом: тримали сектори, дивились і саме готували лінію оборони – скажімо так, укріплялися. Я був у нього ззаду з правої сторони, і ще один побратим наш був зліва. Тихо, спокійно, ніде артилерія не працює, все добре, і тут – вибух! Уявіть: ви собі знаєте, що є дорога, обережно ступаєте по ній, і буквально трохи оступаєтеся… раптом підрив! Спочатку здалося, що хтось закинув гранату. В першу секунду думаєш: штурм! Але пострілів немає, все тихо, і ти не розумієш: що за вибух? Ніхто не вибігає, наче все добре… Петро стоїть, не падає, не кричить, тільки на обличчі таке невеличке нерозуміння – що ж сталось? І тут Тигр каже, тихенько так: «Бл…, нога» . Але не падає, а намагається обережно лягти. Не кричить, не плаче, а обережно так присідає, тримає ногу, зуби зціпив… і хоче щось сказать, але не каже! Він розумів, що кричати – це не дуже добре. Бо якщо почують…

Петро. Сам вибух було чутно – але ж то і собака могла буть, і все що завгодно.

Павло. Так, якщо десь лунає вибух, то ворог чекає: чи буде рух, чи будуть крики. От Петро і не кричав, він тримався до останнього. Не знаю вже що там було в кареті швидкої, але до тих пір як ми йому надали допомогу – наклали джгут, забинтували, поклали на носилки, забрали – він тримався дуже мужньо. Це не кожен зможе – таке терпіти. Йому ж вирвало всю п’яту, і ногу перебило від вибуху.

Як рятували? Були на місці медики?

Павло. Ми тоді за рефлексом всі вхопилися за зброю і побігли до нього. А Тигр одразу сам взяв свою ногу, дуже сильно стиснув руками та зігнув під собою. Ми перевірили на поранення його усього. Один наш брат одразу наклав джгут, впевнився, що немає кровотечі, підготував носилки та одразу запросив по рації евакуацію: «У нас трьохсотий, середньої важкості». Доки ми на носилках донесли його до місця евакуації, машина вже чекала. Допомогу надали дуже швидко. Це говорить і про підготовку, і про знання, які в нас вклали – на війні це багато значить. І, як бачите, він живий і все добре, навіть нога на місці!

Павло. Головне, що я просив – щоб передали, що ногу можна врятувати. Мені здалося, що ногу можна врятувати – і її таки врятували! Це дякуючи волонтерам. Я вже потім дізнався, що волонтери «підхопили» Петра і віддали у цей проект на лікування. Своя нога – то є своя нога. Однозначно краще, ніж протез!

…Хлопці виходять з клініки. Надворі холодно, застібають куртки. Павло перев’язаною рукою щось чаклує із застібкою. «Давай допоможу», – Петро підпирає себе милицями, щоб вивільнити руки. «Та ну тебе, я сам!», – жартома ображається побратим. Сміються з того, що «обоє рябоє» – парочка й справді колоритна! Прощаємося. Хлопці їдуть до Петра – їм ще є що згадати. Із того, про що поки (або й взагалі) розповісти не можна.

Це не перший та не останній візит Петра до клініки. Зараз в лабораторії проекту «Біотех» зростають нові кістки із власних клітин Петра. Попереду у хлопця – основний та найбільш важкий етап лікування. Петрові пощастило із групою підтримки: рідні, друзі та побратими не дають опускати руки.

А от фінансова підтримка хлопцеві буде вкрай доречна. Державна медицина запропонувала лише ампутацію, а лікування новітніми біотехнологіями держава, на жаль, не оплачує. Тож вся надія на вас, друзі! Кожна копійка, перерахована на лікування Петра в рамках проекту «Біотех-реабілітація поранених» стане гідною подякою юному Герою.

Ночью в подъезд одного из домов Лебедина подбросили младенца. Двухмесячного малыша нашли жители. Сейчас мальчик в больнице, медики были поражены запущенным состоянием ребенка. Мать разыскивают правоохранители.

Ребенок был одет в куртку и завернут в одеяло. Оставили его прямо на холодном полу. Ребенка забрали медики.

Он просто недоедал, и такие выраженные опрелости говорят о том, что было несбалансированное питание, его кормили как придется, поэтому он в таком состоянии,
– отметила врач-педиатр Татьяна Олейник.

На свои два месяца мальчик весит, как новорожденный – чуть больше 3 килограммов. Врачи проводят исследования на наличие у него наследственных или других хронических недугов. Полиция же тем временем разыскивает мать.

«Сейчас отрабатывается ряд версий – от такой, что мать ребенка оказалась в сложных жизненных ситуациях, и нет средств на кормление ребенка, также, что мать ребенка подкинула и совершила самоубийство, или же проживает в другом регионе, не в самом городе Лебедин», – рассказал сотрудник Управления Национальной полиции Сумщины Сергей Тарасенко.

Не исключена также версия, что мать из соседнего региона – Полтавщины. Поиски родных мальчика продолжаются в усиленном режиме. В случае доказательства вины матери грозит до 3 лет тюрьмы.

+Відео

В итоговом выпуске программы «Вести.UA. Жир» за 09.03 – если бы украинские политики, вместо того, чтобы заниматься популизмом, отправились в Голливуд, точно могли бы затмить актеров с режиссерами на «Оскаре». В Украине статус суперзвезд имеют даже. прокуроры. Вот и у Юрия Луценко, похоже, появились тайные поклонники.

Также в выпуске:

Любимый президент Литвина.

Везунчик Ляшко.

Новое кулинарно-политическое шоу «Готовим с Нелей Штепой».

Как верные «Хатико» Януковича и Ко теперь между собой грызутся.

+Відео

В центре Харькова из ночного клуба Galaktika в связи с сообщением о вероятном заминировании эвакуировали 1500 человек, однако бомбу так и не нашли.

Об этом сообщили в отделе коммуникации ГУ Нацполиции в Харьковской области.

«Около 03:05 в полицию поступил анонимный звонок с сообщением о бомбе в развлекательном заведении на улице Августа, 23 в центральном Шевченковском районе города. На место выехали следователи, эксперты-взрывотехники и кинологи. Из здания эвакуировали 1500 человек. Эксперты проверили около 1 700 кв. м площади помещения. Никаких взрывных устройств или других опасных веществ не обнаружено», – рассказали правоохранители.

Сейчас следователем решается вопрос о внесении факта происшествия в Единый реестр досудебных расследований по ч. 1 ст. 259 (заведомо ложное сообщение об угрозе безопасности граждан, уничтожение или повреждение объектов собственности) Уголовного кодекса Украины.

В Полиции добавили, что продолжают искать лиц, которые причастны к ложному ночному вызову.

В Харькове из-за «заминирования» эвакуировали посетителей ночного клуба

Полторы тысячи посетителей эвакуировали из ночного клуба из-за угрозы заминирования

Часто люди думают, что вегетарианцем быть сложно из-за того, что приходится есть невкусные блюда, однако эти рецепты докажут, что есть вегетарианские блюда не только полезно, но и вкусно.

5 вкусных блюд для вегетерианцев

1. Крем-суп из брокколи

2. Овощной рамен

3. Овощные котлеты

4. Панкейки с черникой

5. Булочка с корицей

Теодор Рузвельт – один из самых узнаваемых и самых известных политиков Америки. Известен не только реформами, но и своим мужеством и силой воли в течение всей жизни. Он стремился, чтобы США стали мировой и властной страной. И эту свою мечту таки воплотил в жизнь.

Родился будущий американский президент 27 октября 1858 года в Нью-Йорке в богатой просвещенной семье. Династия Рузвельтов была известной в городе. Отец Теодора имел авторитет глубокоуважаемого человека, владел своим бизнесом по оптовой продаже стекла. Его мать, Марта Буллох Рузвельт, происходила из аристократического рода. Семья Марты — плантаторы из штата Джорджия.

С самого детства маленький Рузвельт страдал от близорукости и астмы и вообще часто болел. Из-за проблем со зрением парня учили дома, семья нанимала ему частных учителей. Изучая различные науки, больше всего по душе юноше пришлась философия и литература.

Маленький Тедди и другие трое детей в семье Рузвельтов росли в родительской любви, но Теодору старшему не нравилась физическая слабость сына. Отец семейства говорил, что в мужчине главное не только ум, но и тело, поэтому старался сделать мальчика сильным и мужественным. Он не заставлял сына выполнять все его прихоти, а приучал всегда делать выбор. Будущий президент США выбрал трудный путь, состоящий из ежедневных тренировок, которые, благодаря железной воле мальчика, лишили его физических недостатков.

Теодор Рузвельт

Благодаря умственным способностям и частным учителям Рузвельт без особых усилий поступил в один из лучших университетов США — Гарвард. Еще будучи студентом, Теодор увлекся политикой и примкнул к Республиканской партии. С 1882 года он стал членом законодательного органа штата Нью-Йорк.

Какая трагедия чуть не заставила Рузвельта отказаться от политики и стать фермером – смотрите в программе.

+Відео

Темуджин, полководец, известный нам как Чингисхан, родился в Монголии в урочище Делюн – Болдок, в 1155 или 1162 году (по разным источникам).

Темуджин довольно рано потерял отца. Перед смертью тот успел сосватать своего девятилетнего сына с девочкой по имени Бортэ из другого рода, которая была старше своего суженого всего на два года. Семья решила оставить парня в доме невесты, чтобы будущие молодожены больше узнали друг о друге, а достигнув совершеннолетия поженились.

После смерти главы семейства для его двух вдов, Темуджина и его братьев настали тяжелые времена. Вождь клана прогнал семью с обжитого места и отобрал весь скот. Долгое время вдовам и сыновьям пришлось жить в абсолютной нищете и скитаться по степям.

Шли годы. Темуджин мужал. И вождя, который прогнал будущего Чингисхана и провозгласил себя владельцем всех завоеванных его отцом земель, до смерти пугала угроза мести. Поэтому он натравил на семейство вооруженный отряд. Темуджина взяли в плен и поместили в деревянную колодку, лишив воды и пищи.

Памятник Чингисхану

Спастись юноше помогла собственная смекалка и заступничество некоторых представителей другого племени. Одной ночью он сумел убежать и спрятаться в озере, практически полностью погрузившись в воду. Выбравшись, Темуджин нашел кратковременное убежище в одной местной семье, где его спрятали в телеге с шерстью, а после — дали лошадь и оружие, чтобы он смог вернуться домой. Вскоре молодой воин женился на своей суженой Бортэ.

Темуджин, как сын вождя, стремился к власти. Но сначала ему нужна была поддержка, и он обратился к хану Тоорилу. Тот был побратимом его отца, и согласился объединиться. Так началась история, которая привела Темуджина до звания Чингисхана.

Как Чингисхан достиг успеха – смотрите в программе.

+Відео

Во Львове установили Шевченковский рекорд и искали двойников великого Кобзаря.

Знаменитый «Завет» и «Думы мои» звучали сегодня в самом сердце Львова. Более 40 хоровых коллективов города и области объединились чтобы раз прославить великого Кобзаря.

Также в городе прошел конкурс двойников Шевченко. Их было семнадцать. Примеряли на себя и образ юного Кобзаря, и поэта в возрасте.

Я являюсь любителем театра в Перемышлянах, время от времени меня выбирают, как Шевченко, и люди увидели во мне определёную схожесть с гением и уговорили попробовать,
– рассказал «двойник» Тараса Шевченко (г.Перемышляны) Игорь Довганский.

Читали стихи Шевченко не только его двойники. Подойти к микрофону и продекламировать любимые строки из Тараса «Кобзаря» могли все желающие.

+Відео