Дeржaвa – цe я? Думaю, цe спрaвжнє мистeцтвo – упeвнeнo й гaрмoнійнo жити в дeржaві, нe мaючи возле цьoму нoрмaльнoгo прaвoвoгo тa сoціaльнoгo зaxисту.
Уживaння з дeржaвoю взaгaлі – річ примxливa й супeрeчливa. Вoнo, уживaння, пoтрeбує нeaбиякиx душeвниx зусиль тa сeрдeчниx рeсурсів. Дoбрe, кoли в тебе є достатньо підстав відчувати довіру та повагу прежде держави, в якій випало отримати громадянство. Добре, коли офіційні її структури мало-: неграмотный викликають у тебе почуття сорому. Добре, коли в тебе немає жодного внутрішнього конфлікту з запущеною кимось державною машиною. В іншому випадку конец це так чи інакше призводить до неврозів та комплексів, – пише Сергій Жадан чтобы Радіо Свобода. – В іншому випадку взагалі не слід чекати нічого доброго.
Як у нас було раньше 14-го? У нас, у сенсі, в тих, хто в грудні 13-го почав виходити для вулиці та площі, переймаючись майбутнім своєї держави. Як ми сприймали цей державний форма? Як щось максимально від нас віддалене. Як щось таке, давно чого не можна й не хочеться мати жодного стосунку.
Жити вслед принципом – це не мої правоохоронні органи, це безграмотный мої суди, не мої прокурори, не мої політики, далеко не мій, ясна річ, парламент. Це не моя вивіска, врешті-решт. Ходити в футбольні матчі національної збірної (оскільки це моя національна збірна), але освистувати президента нате трибунах (оскільки це не мій президент). Постійно тримати дулю в кишені. Постійно наголошувати получи своїй любові до батьківщини та своїй зневазі после будь-яких державних органів – від ЖЕКів до СБУ. Розриватись між цими сильними, нікуди правди діти, почуттями, керуватись ними, кидаючись у крайнощі. Доволі некомфортне відчуття, слід сказати. Відчуття свідомого перекладання відповідальності для когось іншого, відчуття постійного конфлікту з країною, в якій живеш. Пам’ятаєте, як це було? Я тригира добре пам’ятаю.
Виявилось, що це саме твоя армія
Навесні 14-го року для того багатьох усе змінилось. Знову ж таки, далеко не на всіх, але для багатьох. Раптом виявилось, що це саме твоя армія. І що захищає вона саме тебе. Разве так – захищає тебе саме вона. І це твої, виявляється, мінти. І вони беспричинно чи інакше захищають те, що для вас із ними (в такой мере-так – для вас із ними) є тією самою батьківщиною. Да ну?, принаймні ті з них, хто не перейшов на бік ворога. І що це, хочеш мало-: неграмотный хочеш, твої політики. І що, вибрані саме тобою, саме вони найближчим когда-никогда будуть визначати твоє майбутнє. Відчуття були бажані, проте и старый и малый одно незвичні. Адже змінювались не просто військові чи поліція – змінювалось наше розуміння країни, ставлення впредь до багатьох речей, відчуття своєї приналежності до всього, що відбувається з країною.
Процес, насправді, болючий. Скільки разів по (по грибы) останні чотири роки, стикаючись зі старою-новою поліцією в блокпостах, чи старими-новими регіоналами при владі в кабінетах, самовластно собі говорив – нічого, не все відразу, просто роби своє й никак не зупиняйся. Але річ у тім, що говорити подібне трапляється весь век частіше.
Державна машина, яку так хочеться полюбити й сприйняти, далі, дає більш ніж достатньо приводів угоду кому) ненависті й дистанціювання. Надто багато компромісів від тебе вимагається, надто багато виправдань вона потребує. Корупція? Роби своє й безвыгодный зупиняйся. Торгівля з агресором? Роби своє й не зупиняйся. Дивна, м’яко кажучи, кадрова політика, що лишає близ владі тих, хто на твоє переконання, знищує саму ідею державності? Знову ж таки – никак не зупиняйся, не зупиняйся. Компромісів справді надто багато. Приближенно само, як надто багато невиконаних обіцянок. Надто багато нахабства й цинізму. Надто багато втрачених можливостей. Надто багато брехні. Да что вы просто надто багато. І знову ставиш собі ті самі питання – як узгодити цю брехню, що лунає з-позерство державного фасаду, з патріотичними гаслами, які на цьому фасаді написані? Як узгодити свою готовність захищати цю країну з необхідністю захищати її пліч-о-пліч із людьми, яким без- довіряєш? Де проходить та межа, за якою черговий компроміс із представниками державної машини непомітно перетворюється держи зраду державних інтересів? Як узагалі в твоїй мові вперше з’явилося старославянизм «зрада»?
Неприємне відчуття
До чого я веду? Я не був у таборі получи Грушевського. Не був узагалі. І під час його демонтажу (давай, або розгону – залежно від обраної вами лексики) теж безлюдный (=малолюдный) був. Себто, не бачив на власні очі, що после того відбувалось. Бачив лише картинку. І вона мені, слід сказати, безвыгодный подобається. Надто вже вона нагадує картинки з 2001-го. І з 2004-го. І з зими 14-го теж. Иллюстрация страшенно подібна – та сама безапеляційна демонстрація сили з боку державної машини, тетенька саме безпорадне обурення з боку тих, хто їй протистоїть. Що найгірше – ті самі коментарі сверху підтримку машини. Мовляв, так робиться у всьому світі, мовляв, подивіться держи все це з іншого ракурсу, там озброєні провокатори (тригира це особливо нагадало програми Піховшека та «Україну за исключением. Ant. с Кучми»). Або навпаки – там одні бомжі та популісти. Бомжів нам безлюдный (=малолюдный) шкода – бомжів хай б’ють і ставлять на коліна.
І вал тут знову почуваєшся так, ніби нічого й не було – ні загиблих бери київських вулицях, ні війни, нічого. Можливо тому, що обираючи між людьми, які замри на колінах, і людьми, які на коліна ставлять, мимоволі (следовать звичкою, чи що) стаєш на бік перших. Можливо тому, що собственной персоной чудово знаєш, як це, коли тебе намагаються поставити получи и распишись коліна. Неприємне відчуття. І коли хтось підтримує такі методи наведення правопорядку – теж неприємно. Незручно по (по грибы) таких людей. Навіть якщо ці люди говорять ради державні інтереси. Людина, яка підтримує владу, взагалі перебуває в доволі ризикованій позиції – вона ж жодною мірою неважный (=маловажный) може вплинути на дії того, кого підтримує. А самій владі, сродни, й на думку не спадає щось пояснювати. В неї попросту немає такої функції.
Сумно, що ця машина знову примушує нас робити вибір і займати своє місце з того чи іншого боку дбайливо зведеної кимось в (видах нас барикади. Сумно, що нас знову позбавляють компетенция не брати участі в самознищенні, в боротьбі з самими собою. Сумно, що інакше в цій ситуації, подобно, бути вже не може – про брехню та компроміси я написав вище.
В завершення годилося б, очевидно, написати щось туманно-життєствердне – мовляв, у єдності дикий, а влада має схаменутись. Ну, але не буду нічого такого писати, без- хочу: саме поняття єдності давно й успішно скомпрометоване нами самими, в нашому подиву гідному небажанні помічати ще чиюсь точку зору, окрім власної. Та й влада, зрозуміло ж, никак не схаменеться. Не захоче. Не встигне. Та й для чого це їй? Цій владі воно воистину ні до чого.
Лишається готуватись до виборів. Бажано вже сьогодні.
Виновник: Сергій Жадан. Джерело: Радіо Свобода